Однією з важливих функцій управління господарською діяльністю є створення
сприятливих умов для успішної діяльності суб’єкта господарювання. Суттєвим
принципом менеджменту є вдале подолання ризикових ситуацій, що дасть
змогу забезпечити в перспективі максимальну фінансову стабільність.
Саме на це спрямовано страхування підприємницьких ризиків, зокрема страхування
майна. Слід зазначити, що в усіх розвинутих країнах нормою для підприємців
є страхування найбільш небезпечних ризиків, пов’язаних з виробничою
діяльністю, з метою запобігання шкоди від настання будь-яких негативних
випадків. Це, в свою чергу, шляхом відшкодування спричинених збитків
сприяє відновленню господарського процесу.
Майнове страхування — це галузь страхування, в якій об’єктом страхових
відносин є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України,
пов’язані з володінням, користуванням i розпорядженням майном юридичних
або фізичних осіб, що здійснюються на підставі добровільно укладеного
договору між страховиком i страхувальником.
Згідно зі ст. 139 Господарського кодексу майном визнається сукупність
речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають
вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб’єктів
господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших
передбачених законом формах обліку майна цих суб’єктів. Залежно від
економічної форми, якої набуває майно у процесі здійснення господарської
діяльності, майнові цінності належать до основних фондів, оборотних
засобів, коштів, товарів.
Зокрема, основними фондами виробничого i невиробничого призначення є
будівлі, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий
інвентар i приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого
використання, що віднесено законодавством до основних фондів.
Відповідно до чинного страхового законодавства страхування майна є добровільним
видом страхування.
Прогресивний характер розвитку страхового ринку створює об’єктивні умови
для активного вдосконалення та розвитку цього перспективного виду страхування,
тому розглянемо найактуальніші питання щодо відображення в податковому
обліку підприємств страхових внесків зі страхування їх майна.
Серед основних проблем, що виникають при страхуванні майна підприємств
від вогню та інших небезпек, особливого значення набуває проблема оцінки
майна. Це відбувається через постійне зростання цін на рухоме та нерухоме
майно.
Статтею 9 Закону № 85/96-ВР передбачено, що при страхуванні майна страхова
сума встановлюється в межах вартості майна за цінами i тарифами, що
діють на момент укладення договору, якщо інше не передбачено договором
страхування. Страхова сума — це грошова сума, в межах якої страховик
відповідно до умов страхування зобов’язаний провести виплату при настанні
страхового випадку.
Якщо ж майно застраховано у кількох страховиків i загальна сума перевищує
його дійсну вартість, то страхове відшкодування, що виплачується усіма
страховиками, не може перевищувати дійсної вартості майна. При цьому
кожний страховик здійснює виплату пропорційно розмірові страхової суми
за укладеним ним договором страхування.
Беручи до уваги наведені аргументи, підкреслимо, що для оцінки основних
фондів застосовується їх повна балансова вартість за вирахуванням величини
зносу.
Крім того, цією статтею визначено, що страхове відшкодування не може
перевищувати розміру прямого збитку, якого зазнав страхувальник.
Отже, страховим законодавством не заборонено страхування одного й того
самого об’єкта майна кількома страховиками на будь-яку страхову суму.
При цьому для розміру суми страхового відшкодування, що виплачується
усіма страховиками, передбачено вищенаведене обмеження.
Щодо відображення в податковому обліку платника податку страхових внесків
зі страхування свого майна кількома страховиками на страхову суму, що
перевищує вартість цього майна, то тут є певна особливість.
Так, відповідно до п. 5.1 ст. 5 Закону № 334/94-ВР валові витрати виробництва
та обігу — це сума будь-яких витрат платника податку в грошовій, матеріальній
або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів
(робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником
податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.
Абзацом першим пп. 5.4.6 п. 5.4 ст. 5 Закону № 334/94-ВР передбачено
можливість включення до складу валових витрат підприємства будь-яких
витрат зі страхування ризиків загибелі врожаю, транспортування продукції
платника податку; цивільної відповідальності, пов’язаної з експлуатацією
транспортних засобів, що перебувають у складі основних фондів платника
податку; екологічної та ядерної шкоди, що може бути завдана платником
податку іншим особам; майна платника податку; кредитних та інших комерційних
ризиків платника податку, за винятком страхування життя, здоров’я або
інших ризиків, пов’язаних з діяльністю фізичних осіб, що перебувають
у трудових відносинах з платником податку, обов’язковість якого не передбачена
законодавством, або будь-які витрати зі страхування сторонніх фізичних
чи юридичних осіб.
Зазначені витрати відносяться до валових витрат подвійного призначення,
тобто таких, які в рахунок зменшення податкової бази приймаються у разі,
якщо вони пов’язані безпосередньо з господарською діяльністю підприємства.
Таким чином, в цілях оподаткування підприємство-страхувальник може відносити
до валових витрат страхові платежі зі страхування майна одним чи кількома
страховиками на страхову суму, що не перевищує вартості цього майна.
Включення до валових витрат підприємства страхових платежів зі страхування
одного i того самого об’єкта майнового страхування кількома страховиками
на страхову суму, що перевищує вартість цього об’єкта, призведе до подвійного
включення до валових витрат платника витрат, здійснюваних як компенсація
вартості страхової послуги, що надається для одного об’єкта майнового
страхування, що суперечить вищезазначеному п. 5.1 ст. 5 Закону № 334/94-ВР.
На розмір суми зібраних страхових премій при страхуванні майна підприємств
впливає тарифна політика конкретної страхової компанії. Найвищі тарифи
застосовуються для обладнання, ступінь ризику ушкодження якого є найвищим:
електронне обладнання та побутова електроніка. Найнижчі тарифи використовуються
при страхуванні будівель та приміщень, оскільки ймовірність ушкодження
їх вогнем є найнижчою.
Розраховуються страхові тарифи за добровільними видами страхування майна
актуарно (математично) на основі відповідної статистики настання страхових
випадків, конкретний розмір страхового тарифу визначається договором
страхування за згодою сторін.
Слід зазначити, що однією з проблем, яка виникає при встановленні страхових
тарифів, є відсутність можливості розміщення великих майнових ризиків
на території України. Виходячи з цього, українським страховикам доводиться
виконувати умови перестраховиків-нерезидентів, у тому числі й ті, що
стосуються встановлення тарифів, оскільки вітчизняні страхові компанії
в даній ситуації виступають практично в ролі агентів перестраховиків.
Поряд з цим згідно зі ст. 41 Закону № 85/96-ВР не допускається, за винятком
обов’язкових видів страхування, страхування життя, майна громадян, перестрахування,
страхування експортно-імпортних поставок під гарантію держави та діяльності
страхових посередників, будь-яке централізоване регулювання (уніфікація,
обмеження, обов’язковість тощо) розмірів страхових платежів (тарифів)
i страхових сум (страхового відшкодування), умов укладання страхових
договорів, взаємовідносин страховика i страхувальника, якщо вони не
суперечать законодавству України.
Необхідно зазначити, що вищенаведеним пп. 5.4.6 п. 5.4 ст. 5 Закону
№ 334/94-ВР не передбачено включення витрат зі страхування орендованого
майна до валових витрат платника податку, що підтверджується багатьма
роз’ясненнями ДПА України. Крім того, до валових витрат страхувальника
включаються суми у вигляді страхових внесків зі страхування власного
майна платника податку, що безпосередньо пов’язане з його господарською
діяльністю.
Водночас багато підприємств орендують майно, що перебуває у державній
або комунальній власності. Як у цьому випадку відображати в податковому
обліку страхові внески?
Законом № 2269-ХІІ передбачено, що до істотних умов договору оренди
належить, зокрема, умова стосовно страхування орендарем взятого ним
в оренду майна.
При цьому договір оренди вважається укладеним з моменту досягнення домовленості
з усіх істотних умов i підписання сторонами тексту договору (ст. 12
Закону № 2269-ХІІ).
Статтею 24 Закону № 2269-ХІІ визначено, що ризик випадкової загибелі
чи пошкодження об’єкта оренди несе орендодавець, якщо інше не встановлено
договором оренди. Орендоване майно страхується орендарем на користь
того учасника договору оренди, який бере на себе ризик випадкової загибелі
чи пошкодження об’єкта оренди.
Отже, чинним законодавством прямо визначено, що державне або комунальне
майно може бути надано в оренду лише за умови обов’язкового укладення
орендарем договору страхування від ризику випадкової загибелі або пошкодження
такого майна.
Таким чином, витрати платника податку — орендаря, понесені ним у вигляді
страхових внесків за договором страхування державного або комунального
майна, наданого йому в оренду в установленому порядку для використання
у власній господарській діяльності, включаються до складу його валових
витрат.
Крім того, необхідно розглянути питання щодо дати збільшення підприємством-страхувальником
валових витрат на суму страхових платежів.
Відповідно до пп. 11.2.1 п. 1.2 ст. 11 Закону № 334/94-ВР датою збільшення
валових витрат виробництва (обігу) вважається дата, яка припадає на
податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що
сталася раніше:
або дата списання коштів з банківських рахунків платника податку на
оплату товарів (робіт, послуг), а в разі їх придбання за готівку — день
їх видачі з каси платника податку;
або дата оприбуткування платником податку товарів, а для робіт (послуг)
— дата фактичного отримання платником податку результатів робіт (послуг).
Отже, датою збільшення валових витрат страхувальника може бути або дата
списання коштів з його банківського рахунку на оплату послуг страхування,
а в разі їх придбання за готівку — день видачі з каси, або дата фактичного
отримання страхувальником результатів таких послуг. При цьому з огляду
на норми ст. 28 Закону № 85/96-ВР, фактично наданими страхові послуги
можна вважати за умов, зокрема, коли строк дії договору страхування
закінчився або страховиком виконано зобов’язання перед страхувальником
у повному обсязі.
Щодо правомірності віднесення до валових витрат підприємства страхових
внесків зі страхування будівель профілакторію, медсанчастини, спорткомплексу,
дитячого садка, бази відпочинку тощо, що є його структурними підрозділами,
підкреслимо, що вищезазначені основні фонди підпадають під визначення
капітальних активів групи 1 основних фондів, що не використовуються
у господарській діяльності, тобто згідно з пп. 8.1.4 п. 8.1 ст. 8 Закону
№ 334/94-ВР є невиробничими фондами. Отже, віднесення таких витрат зі
страхування будівель інфраструктури до складу валових витрат підприємства-страхувальника
вважається неправомірним.
Поряд зі страхуванням майна, переданого в оперативний лізинг, підприємствами
страхується майно, яке передається у фінансовий лізинг, i така операція
в податковому обліку має свої відмінності.
Відповідно до ст. 13 Закону № 723/97-ВР з моменту передачі предмета
лізингу у володіння лізингоодержувачу ризик випадкового знищення або
випадкового пошкодження предмета лізингу переходить до лізингоодержувача,
якщо інше не встановлено договором.
При цьому предмет лізингу та/або пов’язані із виконанням лізингових
договорів ризики підлягають страхуванню у разі, якщо їх обов’язковість
встановлено законом або договором.
Витрати на страхування за договором лізингу несе лізингоодержувач, якщо
інше не встановлено договором.
Підпунктом 1.18.2 п. 1.18 ст. 1 Закону № 334/94-ВР термін «фінансовий
лізинг (оренда)» визначено як господарську операцію фізичної або юридичної
особи, яка передбачає відповідно до договору фінансового лізингу (оренди)
передання орендарю майна, що підпадає під визначення основного фонду
згідно зі ст. 8 цього Закону, придбаного або виготовленого орендодавцем,
а також усіх ризиків та винагород, пов’язаних із правом користування
та володіння об’єктом лізингу.
Крім того, відповідно до пп. 8.5.2 п. 8.5 ст. 8 Закону № 334/94-ВР балансова
вартість відповідної групи основних фондів зменшується на вартість основних
фондів, які надаються платником податку у фінансовий лізинг (оренду)
у порядку, передбаченому для продажу основних фондів. При цьому лізингоотримувач
(орендар) збільшує балансову вартість відповідної групи основних фондів
у порядку, передбаченому для придбання основних фондів.
Підпунктом 5.2.1 п. 5.2 ст. 5 Закону № 334/94-ВР встановлено, що до
складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих)
протягом звітного періоду у зв’язку з підготовкою, організацією, веденням
виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) i охороною праці.
У наведених випадках витрати лізингоотримувача відповідно до вищезазначеної
норми Закону № 334/94-ВР належать до валових витрат з урахуванням обмежень,
встановлених пп. 5.4.6 п. 5.4 ст. 5 цього Закону.
Виходячи із вищезазначеного, страхові внески зі страхування майна підприємства,
переданого у фінансовий лізинг, відносяться на валові витрати лізингоотримувача.
Однією з найскладніших i найвідповідальніших операцій страхових компаній
є визначення розміру збитку та розміру виплати страхового відшкодування
при настанні страхових випадків з майном підприємств.
Якщо подія, яка настала, не була передбачена договором, вона не є страховим
випадком i страховик звільняється від відшкодування завданого збитку.
Статтею 25 Закону № 85/96-ВР встановлено, що здійснення страхових виплат
i виплата страхового відшкодування проводиться страховиком згідно з
договором страхування або законодавством на підставі заяви страхувальника
(його правонаступника або третіх осіб, визначених умовами страхування
i страхового акта (аварійного сертифіката), який складається страховиком
або уповноваженою ним особою (аварійним комісаром)) у формі, що визначається
страховиком.
Страхова компанія, визнавши, що подія, яка призвела до загибелі або
пошкодження майна, є страховим випадком, протягом п’яти — десяти днів
з моменту отримання заяви від страхувальника повинна скласти вищезазначений
страховий акт, зазначивши в ньому факт, причини та наслідки страхового
випадку, а також визначивши розмір матеріального збитку.
Розмір збитку в разі загибелі (руйнування) будівель, споруд та іншого
майна, яке належить до основних засобів, визначається на підставі його
дійсної вартості, за вирахуванням вартості залишків, а в разі пошкодження
зазначених будівель, споруд тощо — на основі вартості відновлення (ремонту),
але в межах страхової суми.
До суми збитку включаються також втрати внаслідок заходів, необхідних
для рятування майна, зберігання та впорядкування застрахованого майна
після настання страхового випадку.
У випадку виникнення суперечок між сторонами про причини та розмір збитків
кожна зі сторін має право вимагати проведення експертизи. Експертиза
проводиться за рахунок сторони, що вимагала її проведення.
Так, наприклад, для з’ясування обставин дорожньо-транспортної пригоди,
внаслідок якої пошкоджено транспортний засіб, незалежним експертом (аварійним
комісаром) складається акт автотоварознавчої експертизи, яка проводиться
відповідно до вимог Методики товарознавчої експертизи та оцінки дорожніх
транспортних засобів, затвердженої наказом № 142/5/2092.
У кінці такого акта проставляється загальна сума матеріального збитку,
завданого власникові транспортного засобу.
Після проведення всіх розрахунків матеріального збитку страховик складає
розрахунок розміру страхового відшкодування, який є додатком до страхового
акта.
По-перше, страхове відшкодування не може перевищувати розміру прямого
збитку, якого зазнав страхувальник.
По-друге, сума страхового відшкодування визначається залежно від розміру
власної участі страхувальника в компенсації збитків (франшизи), якщо
це встановлено умовами договору страхування. Франшиза — це умова страхового
договору, яка передбачає звільнення страховика від відшкодування збитків,
які не перевищують певний розмір. Вона встановлюється у відсотках до
страхової суми або в абсолютному розмірі. Розрізняють умовну франшизу,
коли страховик звільняється від відповідальності за збиток, що не перевищує
суму франшизи i повинен відшкодувати збиток повністю, якщо його сума
більше за франшизу, та безумовну франшизу — коли збиток відшкодовується
за виключенням франшизи.
Повернемося до податкового обліку сум страхового відшкодування.
Абзацом другим пп. 5.4.6 п. 5.4 ст. 5 Закону № 334/94-ВР встановлено,
що при виплаті страхового відшкодування на користь платника податку
— страхувальника, застраховані збитки, понесені таким платником податку,
належать до його валових витрат у податковий період їх понесення, а
суми страхового відшкодування таких збитків включаються до валових доходів
такого платника податку в податковий період їх отримання.
Щодо застрахованих збитків, то чинним законодавством цей термін не визначено.
З урахуванням викладеного, вважаємо, що сума застрахованих збитків дорівнює
сумі страхового відшкодування, наведеній у розрахунку до страхового
акта, що визначається як різниця між сумою матеріального збитку i франшизою.
Слід також зазначити, що договір страхування, за яким виплачено страхове
відшкодування, є чинним до кінця зазначеного у ньому строку в розмірі
різниці між страховою сумою, обумовленою договором, i сумою виплаченого
страхового відшкодування. Якщо страхове відшкодування виплачено у розмірі
повної страхової суми, то чинність договору припиняється.
Крім того, страхувальник зобов’язаний інформувати страховика про всі
договори страхування з іншими страховими компаніями, укладені стосовно
майна, що страхується у страховика. Якщо в момент настання страхового
випадку стосовно застрахованого у страховика майна діяли також інші
договори страхування, відшкодування по збитку, як зазначалося вище,
розподіляється пропорційно співвідношенню страхових сум, в яких майно
застраховане кожним страховиком, а страховик виплачує відшкодування
лише у частині, яка припадає на його частку.
Розглянемо питання щодо віднесення до валових витрат страховика страхових
платежів зі страхування будь-якого майна у разі, коли страхова компанія
сама виступає як страхувальник, тобто укладає договір майнового страхування
будь-якого об’єкта з іншою страховою компанією. При настанні страхового
випадку інша страхова компанія виплачує страхове відшкодування, сума
якого в податковому обліку першого страховика включається до його валового
доходу з інших джерел. Що в такому випадку слід вважати в податковому
обліку страхової компанії — страхувальника джерелом збитків, понесених
нею у разі пошкодження цього майна?
До категорії валових витрат страховика відповідно до пп. 7.2.3 п. 7.2
ст. 7 Закону № 334/94-ВР та Порядку складання декларації з податку на
доходи (прибуток) страховика (за текстом — декларація страховика), затвердженого
наказом № 146, не включаються витрати, понесені страховиком при здійсненні
операцій зі страхування (перестрахування).
Проте з урахуванням вимоги норми абзацу другого пп. 5.4.6 п. 5.4 ст.
5 Закону № 334/94-ВР, оскільки в даному випадку страхова компанія —
страхувальник не здійснювала операції зі страхування (перестрахування)
клієнтів, а виконувала звичайну господарську діяльність, не пов’язану
зі своєю основною діяльністю як страховика, понесені нею збитки з метою
оподаткування включаються до валових витрат у податковий період їх понесення
(але з урахуванням розподілу цих витрат, передбаченого п. 3 Порядку
складання декларації страховика).
Якщо страховик отримує від перестраховика страхове відшкодування за
договорами перестрахування майна, то відповідно до пп. 7.2.3 п. 7.2
ст. 7 Закону № 334/94-ВР до оподатковуваного доходу страховика включається
перевищення страхових сум, отриманих від перестраховиків над сумами
страхового відшкодування, здійсненого страховиком-цедентом в межах часток
відповідальності перестраховиків згідно з укладеними договорами перестрахування.
У декларації страховика оподатковуваний дохід у вигляді часток від страхових
сум та сум страхового відшкодування, сплачених перестраховиками, відображається
у рядку «08» i оподатковується за загальною ставкою.
Виходячи із вищезазначених запитань, слід звернути увагу на зв’язок
норм підпунктів 8.4.8, 8.4.9 п. 8.4 ст. 8 та пп. 5.4.6 п. 5.4 ст. 5
Закону № 334/94-ВР.
У разі ліквідації основних фондів за рішенням платника податку або якщо
з незалежних від нього обставин основні фонди (їх частина) зруйновані,
вкрадені чи підлягають ліквідації або платник податку змушений відмовитися
від використання таких основних фондів з обставин загрози чи неминучості
їх заміни, зруйнування або ліквідації, платник податку в звітному періоді,
в якому виникають такі обставини, збільшує валові витрати на суму балансової
вартості окремого об’єкта основних фондів групи 1, а вартість такого
об’єкта прирівнюється до нуля (пп. 8.4.8 п. 8.4 ст. 8 Закону № 334/94-ВР).
У разі коли страхова організація або інша юридична чи фізична особа,
що визнана винною у заподіяній шкоді, компенсує платнику втрати, пов’язані
з виникненням вищезазначених обставин, платник податку в податковий
період, на який припадає така компенсація, збільшує валовий дохід на
суму компенсації за основні фонди групи (окремий об’єкт основних фондів
групи 1) (абзац «а» пп. 8.4.9 п. 8.4 ст. 8 Закону № 334/94-ВР).
У цьому разі норми підпунктів 8.4.8 i 8.4.9 співпадають з нормою пп.
5.4.6 Закону № 334/94-ВР, i проблем в податковому обліку не виникає.
Щодо відображення в податковому обліку вимушеної заміни основних фондів
групи 2, 3 i 4, то у разі якщо з незалежних від платника обставин вони
(чи їх частина) зруйновані, вкрадені чи підлягають ліквідації тощо,
платник податку в звітному періоді, в якому виникають такі обставини,
не змінює балансову вартість груп 2, 3 i 4 стосовно основних фондів
цих груп i амортизація в податковому обліку продовжує нараховуватися.
Якщо страхова організація або інша юридична чи фізична особа, що визнана
винною у заподіяній шкоді, компенсує платнику податку втрати, пов’язані
з виникненням таких обставин, платник податку в податковий період, на
який припадає така компенсація, зменшує балансову вартість відповідної
групи основних фондів на суму компенсації за основні фонди груп 2, 3
i 4 (абзац «б» пп. 8.4.9 п. 8.4 ст. 8 Закону № 334/94-ВР ).
Виходячи з зазначеного, яку ж норму Закону № 334/94-ВР слід застосовувати
платнику податку (страхувальнику), який одержав страхове відшкодування
за зруйновані або вкрадені основні фонди груп 2, 3 i 4 — норму пп. 5.4.6
чи абзацу «б» пп. 8.4.9?
Зазначимо, що ст. 7 Закону № 334/94-ВР встановлено податковий облік
операцій особливого виду, п. 7.5 якої передбачено, що до валового доходу
платника податку включається прибуток від продажу (обміну, інших видів
відчуження) основних фондів або нематеріальних активів, що підлягають
амортизації, визначений згідно зі ст. 8 цього Закону.
Таким чином, пріоритетною статтею Закону № 334/94-ВР щодо визначення
прибутку, одержаного платником від будь-яких видів відчуження майна,
порівняно з іншими нормами Закону, є абзац «б» пп. 8.4.9 п. 8.4 ст.
8.
Щодо зменшення балансової вартості відповідної групи основних фондів
на суму одержаної від страхової компанії компенсації за основні фонди
груп 2, 3 i 4, на нашу думку, саме дата складання страхового акта є
датою зменшення балансової вартості відповідної групи основних фондів
на суму одержаного від страховика страхового відшкодування за основні
фонди груп 2, 3 i 4.
Крім того, слід зупинитися на питанні про регресні виплати за договором
майнового страхування.
Строк підготовки розпорядження щодо сплати або відмови від сплати страхового
відшкодування становить, як правило, місяць із дня надання страхувальником
страховику всіх необхідних документів. Після сплати страхового відшкодування
до страховика переходять у межах сплаченої суми права, які страхувальник
або вигодонабувач мають по відношенню до осіб, що несуть відповідальність
за заподіяння шкоди. Страхувальник зобов’язаний передати страховику
документи та вжити заходи, необхідні для здійснення права вимоги до
винних осіб. Якщо страхувальник або вигодонабувач відмовляється від
таких прав або здійснення цих прав стане неможливим за їх провиною,
страховик звільняється від обов’язку виплачувати страхове відшкодування
у розмірі, відповідному спричиненої йому вищезазначеними діями шкоди.
Якщо страхувальник або вигодонабувач одержали частину суми збитку від
третьої особи, відповідальної за заподіяний збиток, до пред’явлення
страховиком права регресної вимоги до винуватця настання страхової події,
страховик сплачує лише різницю між сумою, яка підлягає оплаті на умовах
страхування та сумою, отриманою від третьої особи, або страхувальник
повертає частину раніше виплаченого страхового відшкодування страховій
компанії.
Законом № 85/96-ВР встановлено, що до страховика, який виплатив страхове
відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних
затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що
одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний
збиток.
Відповідно до роз’яснень ДПА України частину повернутого страхувальником
страхового відшкодування до пред’явлення страховиком права регресної
вимоги до винуватця слід вважати реалізацією права регресу, або регресною
виплатою.
Такі доходи страховика від реалізації його прав до страхувальника або
іншої особи, відповідальної за заподіяний збиток, відображаються у рядку
«09» декларації страховика у частині перевищення цього доходу над сплаченими
страховими відшкодуваннями, які розраховуються окремо за кожним договором
страхування, за яким було отримано суму регресної вимоги.