Забезпечити своєчасне, повне та неупереджене примусове виконання судових рішень, ухвал та постанов, виконавчих написів нотаріусів, визнаних у встановленому порядку претензій тощо можна лише за допомогою такої процедури, як виконавче провадження. У минулому номері "ЮВУ" ми ознайомилися з його першою стадією — відкриттям, після успішного завершення якої тільки й розпочинаються дії державного виконавця, спрямовані безпосередньо на примусове виконання рішень. Оскільки ж цей етап виконавчого провадження також характеризується рядом особливостей, пов'язаних з порядком та умовами його проведення, то саме їх ми й розглянемо у даному матеріалі, щоб принаймні повідомити потенційних стягувачів та боржників про їх права та обов'язки, а також можливі дії державних виконавців під час здіснення виконавчого провадження.
Перш за все, нагадаємо, що державний виконавець, починаючи виконувати рішення, за будь-яких обставин (незалежно від передбачених рішенням заходів примусового виконання) повинен пересвідчитися, чи отримав боржник копію постанови про відкриття виконавчого провадження та чи здійснені ним у встановлений постановою строк (нагадаємо, що, зазвичай, він не може перевищувати семи днів і лише у справах про виселення може сягати п'ятнадцяти днів) дії, спрямовані на добровільне виконання судового рішення. При цьому у разі повного добровільного виконання рішення боржником у встановлений для добровільного виконання строк державний виконавець складає про це акт, який є підставою для закінчення виконавчого провадження. У супротивному ж випадку (якщо боржник у встановлений строк добровільно не виконав рішення) державний виконавець невідкладно розпочинає його примусове виконання. Щоправда, за наявності обставин, які перешкоджають провадженню виконавчих дій (наприклад, хвороба боржника), або ж у разі несвоєчасного одержання сторонами документів виконавчого провадження, державний виконавець відповідно до ст. 32 Закону України "Про виконавче провадження" (далі — Закон) все ж таки може відкласти виконавчі дії (за заявою стягуюча чи боржника або з власної ініціативи), але лише на строк до десяти днів
Щодо часу проведення виконавчих дій, то за загальним правилом, встановленим у ч. 1 ст. 31 Закону, вони можуть проводитися державним виконавцем лише у робочі дні не раніше шостої години ранку і не пізніше десятої вечора (при цьому сторони виконавчого провадження мають право пропонувати зручний для них час проведення виконавчих дій). Проведення ж виконавчих дій у неробочі та святкові дні, встановлені законодавством, допускається тільки у виняткових випадках, коли зволікання неможливе або у разі, коли вони не можуть бути здійснені в інші дні з вини боржника. У нічний час проводити виконавчі дії можна лише у тих випадках, коли невиконання рішення створює загрозу життю чи здоров'ю громадян.
Іноді трапляються випадки, коли внаслідок певних обставин виконання рішення є надто ускладненим або ж узагалі неможливим — у такому разі стягувач, боржник та державний виконавець (за власної ініціативи або за заявою сторін) вправі звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про відстрочку або розстрочку виконання, а також про встановлення чи зміну способу і порядку виконання. Такі заяви відповідно до ст. 351 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК) та ст. 121 Господарського процесуального кодексу (далі — ГПК) суд (господарський суд), який видав виконавчий документ, розглядає у десятиденний строк у судовому засіданні з викликом сторін і у виняткових випадках може відстрочити або розстрочити виконання чи змінити спосіб виконання рішення. На практиці, найчастіше, відстрочка (перенесення виконання рішення на новий строк) надається у справах про виселення, розстрочка (надання боржникові права проводити виконання частинами у строки, встановлені судом) — у справах про стягнення заборгованості, а зміна способу й порядку виконання (заміна одного виду виконання іншим) — у справах про витребування майна (адже досить поширеними є випадки, коли при виконанні рішення виявляється, що майно, яке мало б бути передано стягувачеві, відсутнє — за таких обставин доводиться стягувати з боржника його вартість у грошовому еквіваленті).
Вказівок на якісь конкретні обставини, що можуть зумовити відстрочку або розстрочку виконання чи зміну способу і порядку виконання, ані Закон, ані ЦПК чи ГПК не містять, тому суд у кожному випадку повинен самостійно вирішувати, чи дійсно у прийнятті таких рішень є нагальна необхідність. При цьому суд відповідно до п, 10 постанови Пленуму Верховного Суду від 26. 12. 2003 р. № 14 має виходити з особливого характеру обставин, що ускладнюють або виключають виконання рішення (хвороба боржника або членів його сім'ї, відсутність у нього майна, яке за рішенням суду має бути передане стягувачу, стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо). Крім того, згідно з п. 2 Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12. 09. 1996 р. № 02-5/333 (з відповідними змінами та доповненнями), вирішуючи питання про відстрочку чи розстрочку виконання рішення, зміну способу і порядку виконання рішення, господарський суд повинен враховувати матеріальні інтереси як боржника, так і стягуюча, їх фінансовий стан, наявність інфляційних процесів в економіці держави та інші фактори.
Між тим у судовій практиці існує досить багато прикладів, коли суди приймають рішення про відстрочку чи розстрочку виконання або ж про зміну його способу та порядку без достатніх на це підстав. Так, Ужгородський міський суд, задовольнивши позов К. про його забезпечення жилим приміщенням у позачерговому порядку, зобов'язав виконавчий комітет Ужгородської міської ради (далі — Виконком) надати позивачеві благоустроєне жиле приміщення. Проте за заявою державного виконавця Ужгородський міський суд згодом змінив спосіб і порядок виконання свого ж рішення і замість надання К. жилого приміщення зобов'язав Виконком сплатити позивачеві 86 тис. 300 грн. для придбання чотирикімнатної благоустроєної квартири на сім'ю із шести осіб. Апеляційний суд Закарпатської області визнав вказану зміну способу й порядку виконання рішення Ужгородського міського суду обґрунтованою.
Судова ж палата у цивільних справах Верховного Суду України (далі — судова палата ВСУ), розглянувши касаційну скаргу Виконкому, наголосила, що відповідно до ч. 1 ст. 351 ЦПК зміна способу і порядку виконання рішення допускається лише у виняткових випадках за наявності обставин, що ускладнюють або роблять неможливим виконання рішення. Оскільки ж Виконком не повідомляв державного виконавця про неможливість виконання судового рішення зауважила судова палата ВСУ, міський суд усупереч вимогам ст. 40 ЦПК, не перевіривши доводи Виконкому із цього питання, передчасно дійшов висновку про відсутність благоустроєних жилих приміщень у м. Ужгороді. Крім того, стягуючи безпосередньо на користь К. гроші для придбання квартири, суд, як зазначила судова палата ВСУ, не врахував, що відповідно до чинного законодавства особі, яка потребує житла, надається житлова площа у встановленому законом порядку, а не виплачуються кошти для придбання квартири у власність.
Враховуючи усе вищевикладене, судова палата ВСУ ухвалою від 11. 03. 2004 р. касаційну скаргу Виконкому задовольнила, ухвали Ужгородського міського суду та апеляційного суду Закарпатської області про зміну способу й порядку виконання рішення Ужгородського міського суду про надання К жилого приміщення скасувала, а справу направила на новий розгляд до суду першої інстанції. ("Вісник Верховного Суду України". — 2004р. — № 9).
Слід звернути увагу, що у разі звернення стягнення на предмет іпотеки (заставлене нерухоме майно) відстрочка виконання не призводить до призупинення нарахування процентів за угодою про іпотечний кредит чи зміни прав та обов'язків сторін щодо основного зобов'язання боржника. Крім того, необхідно пам'ятати, що існують певні обставини, за наявності яких відстрочка виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки взагалі не допускається. Зокрема, це неможливо у разі, якщо іпотеку включено до іпотечного пулу (згідно із Законом України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та-іпотечні сертифікати" ним є об'єднання іпотек за іпотечними договорами, що забезпечує виконання основних зобов'язань, реформованих у консолідований іпотечний борг), проти іпотекодавця чи іпотекодержателя порушено справу про визнання його банкрутом, іпотекодавець раніше мав несплачені зобов'язання чи був неплатоспроможним (повний перелік обставин, які виключають можливість надання відстрочки виконання рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, міститься у ч. 5 ст. 33 Закону).
Під час виконання судового рішення іноді виникають й такі обставини, які перешкоджають його подальшому продовженню та призводять до зупинення виконавчого провадження — тобто до перерви у ньому на невизначений строк. У Законі наведено вичерпний перелік підстав для зупинення виконавчого провадження, який не підлягає розширеному тлумаченню, — так, у ст. 34 Закону вказано обставини, які зумовлюють обов'язкове зупинення виконавчого провадження (наявність хоча б однієї з них зобов'язує державного виконавця зупинити виконання рішення), а у ст. 35 — ті, за наявності яких державний виконавець вправі (але не зобов'язаний) зупинити виконавче провадження. Наводити повний перелік підстав зупинення виконавчого провадження ми не будемо внаслідок їх значної кількості (маємо сподівання, що вас не надто утруднить продивитися їх самостійно у відповідних нормах Закону). Лише зазначимо, що найпоширенішими випадками обов'язкового зупинення виконання є смерть боржника або припинення існування сторони — юридичної особи за вимогами, за якими закон допускає правонаступництво (виконавче провадження зупиняється до моменту визначення правонаступника), подання до суду позову про виключення майна з акта опису й арешту (до набрання законної сили рішення суду про відмову в задоволенні позову), внесення касаційного подання прокурора на рішення суду (до закінчення його розгляду судом), надання судом, який видав виконавчий документ, відстрочки виконання рішення (до закінчення того часу, на який відстрочку було надано).
Щодо факультативного (необов'язкового) зупинення виконання, то найчастіше державний виконавець використовує надане йому право зупинити виконавче провадження у разі його звернення до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про роз'яснення рішення, що підлягає виконанню, про відстрочку або розстрочку виконання, а також про встановлення чи зміну способу й порядку виконання (виконавче провадження зупиняється до розгляду судом питання по суті), знаходження боржника на лікуванні у стаціонарному лікувальному закладі (до виписки з лікувального закладу), призначення експертизи (до моменту її закінчення).
Про зупинення виконавчого провадження державний виконавець повинен винести вмотивовану постанову (вона має бути затверджена начальником відповідного відділу державної виконавчої служби) та надіслати у триденний строк її копії сторонам та суду, який видав виконавчий документ. При цьому слід звернути увагу, що постанову про зупинення виконавчого провадження з підстав, передбачених ст. 34 Закону, державний виконавець зобов'язаний винести не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про наявність таких підстав.
Упродовж строку, на який виконавче провадження зупинено, виконавчі дії не провадяться, проте накладений державним виконавцем арешт на майно боржника (у тому числі на кошти на рахунках та вкладах боржника в установах банків та інших фінансових установах) не знімається. Також у період зупинення виконавчого провадження державний виконавець не втрачає свого права звертатися до суду з приводу роз'яснення рішення, що підлягає виконанню, відкладення провадження виконавчих дій, надання відстрочки чи розстрочки виконання рішення чи зміни його способу й порядку виконання, та вживати заходів щодо розшуку боржника або його майна.
Після усунення обставин, які стали підставою для зупинення виконавчого провадження, державний виконавець відповідно до ч. 5 ст. 36 Закону зобов'язаний своєю постановою поновити виконавче провадження за власною ініціативою або за заявою стягувача, яка затверджується начальником відповідного відділу державної виконавчої служби (при цьому копія постанови має бути у триденний строк надіслана сторонам).
Закінчення виконавчого провадження являє собою безповоротну відмову від нього внаслідок певних обставин, вичерпний перелік яких міститься у ст. 37 Закону. Так, відповідно до вказаної правової норми виконавче провадження підлягає закінченню у випадках:
· прийняття судом відмови стягувача від стягнення;
· затвердження судом мирової угоди між стягувачем і боржником про закінчення виконавчого провадження;
· смерті або оголошення померлим стягувача чи боржника, визнання безвісно відсутнім когось із них, ліквідації юридичної особи — сторони виконавчого провадження (але ці обставини зумовлюють закінчення виконавчого провадження лише у тому разі, якщо встановлені судом правовідносини не допускають правонаступництва, у супротивному випадку — виконавче провадження лише зупиняється до визначення правонаступників сторони);
· скасування рішення суду, яке підлягало виконанню на підставі виконавчого документа;
· письмової відмови стягувача від одержання предметів, вилучених у боржника при виконанні рішення про передачу їх стягувачеві, або знищення речі, яка мала бути передана стягувачеві в натурі;
· закінчення передбаченого законом строку для даного виду стягнення;
· передачі виконавчого документа ліквідаційній комісії у разі ліквідації боржника — юридичної особи або арбітражному керуючому у разі визнання боржника банкрутом;
· фактичного повного виконання рішення згідно з виконавчим документом;
· повернення виконавчого документа без виконання на вимогу, суду або іншого органу (посадової особи), які видали виконавчий документ, або на письмову вимогу стягувача;
· направлення виконавчого документа за належністю до іншого відділу державної виконавчої служби;
· повернення виконавчого документа до суду чи іншого органу (посадової особи), які видали виконавчий документ, у випадку, коли боржник відмовляється виконати рішення, згідно з яким він зобов'язаний особисто вчинити певні дії або ж утриматися від їх вчинення.
Про закінчення виконавчого провадження державний виконавець виносить постанову (вона затверджується начальником відповідного відділу державної виконавчої служби), копія якої у триденний строк має бути надіслана сторонам та суду, який видав виконавчий документ. Така постанова може бути оскаржена сторонами до начальника відповідного відділу державної виконавчої служби або до суду у десятиденний строк.
Слід звернути увагу, що вищенаведений перелік підстав для закриття виконавчого провадження є вичерпним й розширеному тлумаченню не підлягає. Проте, на жаль, іноді трапляються випадки, коли і державні виконавці, і суди обґрунтовують закінчення виконавчого провадження іншими, не вказаними у Законі обставинами. Наприклад, ухвалою Рівненського міського суду було задоволено скаргу дирекції АК АПБ "Україна" на постанову державного виконавця про закриття виконавчого провадження з тих підстав, що аукціон з продажу заставленого майна двічі не відбувся у зв'язку з відсутністю покупців, а на залишення заставленого майна за кредитором заставодавець згоди не дав. Але за протестом голови Рівненського обласного суду постановою президії цього суду зазначену ухвалу міського суду було скасовано і постановлено у задоволенні скарги дирекції АК АПБ "Україна" відмовити.
Судова колегія ВСУ, розглянувши протест заступника Генерального прокурора України на постанову президії Рівненського обласного суду, наголосила, що у ст. 37 Закону України "Про виконавче провадження" міститься вичерпний перелік підстав для закриття виконавчого провадження, проте такої підстави, як не відбуття аукціону та незгода заставодавця на передачу майна заставодержателю, не передбачено. Посилання ж президії Рівненського обласного суду на ст. 21 Закону України "Про заставу" та на п. 19 Положення про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна (затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 22 грудня 1997 p.), яким передбачено право державного виконавця повернути виконавчі документи заставодержателю, якщо аукціон двічі не відбувся, є, на думку судової колегії ВСУ, абсолютно безпідставним. Тим більше необґрунтованим, як зауважила судова колегія ВСУ, є висновок президії Рівненського обласного суду про те, що повернення виконавчих документів, за якими стягнення не провадилось, є окремим способом закриття виконавчого провадження.
Беручи до уваги усе наведене, судова колегія ВСУ роз'яснила, що закриття виконавчого провадження і повернення виконавчого документа є різними процесуальними діями, з різними наслідками їх застосування — зокрема, якщо виконавче провадження закривається за ст. 37 Закону "Про виконавче провадження", то відповідно до ст. 38 цього Закону воно не може бути розпочате знову. Таким чином, наголосила судова колегія ВСУ, закривши виконавче провадження з не передбачених законом підстав, державний виконавець фактично позбавив стягувача можливості повторно пред'явити виконавчий документ до виконання і стягнути заборгованість. Ці дії державного виконавця, як зауважила судова колегія ВСУ, суперечать змісту ст. 1 Закону "Про заставу", згідно з якою кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна.
Враховуючи усе вищевикладене, судова колегія ВСУ протест заступника Генерального прокурора задовольнила, а постанову президії Рівненського обласного суду — скасувала. ("Рішення Верховного Суду України". — 2001р.)
Внаслідок закінчення виконавчого провадження згідно зі ст. 37 Закону (крім випадків направлення, виконавчого документа за належністю до іншого органу державної виконавчої служби, повернення виконавчого документа стягувачеві відповідно до ст. 40 Закону або ж повернення виконавчого документа до суду, який його видав, згідно зі ст. 40і Закону) припиняється чинність арешту майна боржника, скасовуються інші здійснені державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші, необхідні у зв'язку з завершенням виконавчого провадження, дії. Найсуттєвішою ж рисою, що характеризує завершення виконавчого провадження, є те, що воно, за загальним правилом, не може бути розпочате знову (крім випадків, передбачених Законом,— зокрема, у разі визнання судом постанови державного виконавця про закінчення виконавчого провадження незаконною або ж, за заявою стягуюча, у випадку перешкоджання боржником проживанню чи перебуванню стягувача у приміщенні, в яке останнього було примусово вселено).
Зрозуміло, що організація та проведення виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання рішень супроводжується певними грошовими витратами. Основним джерелом надходження коштів, за рахунок яких здійснюються витрати виконавчого провадження, є виконавчий збір, що стягується з боржника, який не виконав рішення у строк, встановлений для його добровільного виконання. Розмір виконавчого збору відповідно до ст. 46 Закону становить десять відсотків від фактично стягненої суми або вартості майна боржника, яке передане стягувачеві за виконавчим документом (у разі, коли стягнутої з боржника суми недостатньо для повного задоволення вимог стягувача, виконавчий збір має сплачуватись пропорційно від стягнутої суми). При примусовому ж виконанні рішень немайнового характеру з боржника-громадянина стягується виконавчий збір у розмірі двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (нині це складає 340 грн.), а з боржника-юридичної особи — у розмірі п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (тобто 850 грн.).
Не стягується виконавчий збір із страховиків, які здійснюють державне обов'язкове особисте страхування, при виконанні державними виконавцями рішень про стягнення коштів за державним обов'язковим особистим страхуванням, а також за виконавчими документами про конфіскацію майна, стягнення періодичних платежів, стягнення виконавчого збору (коли виконавче провадження закінчено, а виконавчий збір не стягнуто, постанова про стягнення виконавчого збору виділяється в окреме провадження) та накладення арешту на майно для забезпечення позовних вимог (ч. 2 ст. 46 Закону).
Анжеліка ДОМБРУГОВА
По материалам газеты "Юридичний вісник України" № 6 від 12 - 18 лютого 2005 року;