Виконавче провадження, безперечно, є слабкою ланкою механізму захисту прав громадян і юридичних осіб та потребує значної перебудови. Неналежне та несвоєчасне виконання рішень є однією з причин зниження авторитету судової влади. Особливої актуальності ця проблема набула стосовно рішень, згідно з якими боржник зобов'язаний повернути борг. Склалася парадоксальна ситуація, за якої бути боржником стає вигідніше, аніж кредитором, оскільки забезпечення примусового відновлення прав є фактично неможливим. Кредитор, що де-юре виграв справу та має на руках рішення суду, де-факто нерідко опиняється в програші, оскільки отримати належне йому в силу певних об'єктивних причин не може.
Законодавство про виконавче провадження, що приймалося ще за радянських часів, відповідало іншій економічній моделі держави. Але прийняття за часів незалежності нового законодавства не тільки не вирішило всіх нагальних проблем, а, навпаки, поставило низку нових питань, що мають вирішуватися шляхом подальшого вдосконаленням норм законодавства. Існування спірних ситуацій, що виникають при застосуванні законодавства про виконавче провадження, призводить до незахищеності прав власника та дорого коштує як зацікавленим особам, так і державі.
Реалізація принципу верховенства права ґрунтується на повазі до суду та виконанні його рішень. Важливість дотримання та виконання судових рішень неможливо переоцінити, оскільки це є запорукою створення надійної, шанованої та незалежної судової гілки влади. Обов'язковість судових рішень закріплено у ст. 11 Закону "Про судоустрій України", відповідно до якої судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об'єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України. Пункт 4 ст. 11 Закону "Про судоустрій України" проголошує: невиконання судових рішень тягне передбачену законом відповідальність.
Але експерти Ради Європи надали досить невтішний для України висновок, згідно з яким положення Закону "Про судоустрій України" не можуть гарантувати принцип верховенства права в Україні. Серед істотних вад згаданого Закону Джіакомо Оберто, судця Туринського суду (Італія), заступник Генерального секретаря з міжнародних питань Асоціації суддів, називає відсутність у п. 4 ст. 11 Закону про судоустрій чітко сформульованих наслідків, що застосовуватиме правова система у випадку невиконання рішень суду. "Чи, може, парламент України хоче запровадити систему, схожу на ту, що застосовується за неповагу до суду у системі Загального права? Я би погодився з таким вирішенням цієї проблеми, але необхідно, аби все це було відображено у цьому Законі: лише натяку на "закон" — недостатньо". Доктор Анджей Жеплинський, професор Варшавського університету, член Гельсінського комітету з прав людини у Польщі, називає п. 4 ст. 11 Закону про судоустрій типовим lex imperfecta: "Я не знаю, чи є в Україні інший законодавчий акт, який передбачає покарання за відмову виконати судові рішення. Якщо таке положення передбачено в іншому законі, то в цьому Законі про нього не потрібно згадувати взагалі. Якщо ж такого положення немає, то навіть сам факт існування такого пункту у статті 11 компрометує всю законодавчу систему". Коментарі зайві.
На думку Богдана А. Футея, судді Федерального Суду Претензій СІЛА у Вашингтоні, активного учасника програм розвитку Верховенства Права та Демократизації в Україні, для такої країни, як Україна, де ринкова економіка знаходиться на етапі становлення, найсильнішим аргументом на користь забезпечення виконання судових рішень має стати саме економічний аргумент. "Відкладаючи в бік моральні наслідки, пов'язані з невиконанням судових рішень, національні та іноземні інвестори, цілком правомірно вагатимуться у своїх рішеннях щодо участі у фінансових операціях у країні, яка нездатна адекватно захистити права інвесторів. Такі вагання можуть призвести до руйнівних наслідків. Таким чином, Україні просто необхідно забезпечити безумовне виконання судових рішень і надати судам можливість забезпечувати належну стабільність у комерційних операціях, тим самим створюючи для національних та іноземних інвесторів гарантії виконання судових рішень".
1. Першою причиною, що заважає кредитору отримати належне йому за судовим рішенням, є можливість оскарження боржником будь-якої дії державного виконавця у вищестоящу інстанцію або в суді.
Відповідно до ст. 7 Закону "Про виконавче провадження" дії державного виконавця, його відмова від вчинення певної виконавчої дії, зволікання з вчиненням виконавчих дій, а також відмова у задоволенні заяви про відвід державного виконавця можуть бути оскаржені особами, які беруть участь у виконавчому провадженні або залучаються до виконання виконавчих дій у встановленому законом порядку. Законами "Про державну виконавчу службу" та "Про виконавче провадження" розгляд скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та вирішення ряду питань виконавчого провадження за зверненнями його учасників віднесено до компетенції судів.
Пленум Верховного Суду України у постанові від 26.12.2003 № 14 "Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження" надав роз'яснення щодо застосування відповідного законодавства. У справах за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи інших посадових осіб державної виконавчої служби предметом судового розгляду можуть бути рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби (дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів).
На думку Миколи Шупені, заступника міністра юстиції України, така можливість цілком відповідає ідеології вітчизняного законодавства: будь-хто має право звернутися до суду за захистом своїх законних прав та інтересів. "Але треба також враховувати, що частіше виконання судових рішень може бути таким чином затягнуто штучно. Отже, треба шукати розумний компроміс між справедливістю, законністю та розумністю. У деяких країнах боржник, наприклад, взагалі не має права оскаржувати рішення суду, за яким з нього мають бути стягнуті кошти, за винятком випадків порушення честі та гідності чи законних майнових прав".
2. Серед інших суб'єктивних причин, які унеможливлюють виконання судових рішень, є Закон "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна". За даними Мінюсту майже 6 відсотків судових рішень не виконуються саме внаслідок його дії.
Метою цього Закону було вдосконалення визначеного законами України механізму примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків. Під примусовою реалізацією майна в ньому розуміється відчуження об'єктів нерухомого майна та інших основних засобів виробництва, що забезпечують ведення виробничої діяльності цими підприємствами, а також акцій (часток, паїв), що належать державі в майні інших господарських товариств і передані до статутних фондів цих підприємств. Причому умови і порядок примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), у разі невиконання їх боржниками у добровільному порядку, визначає Закон "Про виконавче провадження". Положення цього Закону врегульовують порядок звернення стягнення на майно боржника всіх форм власності, а також порядок його реалізації з метою задоволення законних вимог стягувачів. Наведемо коментар М. Шупені: "Закон "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" вважаю антиконституційним. Конституція проголошує рівність усіх форм власності. На яких підставах державна форма власності має такий захист, користується таким привілеєм? Експерти Ради Європи, що вивчали стан державної виконавчої системи в Україні, зробили зауваження, відповідно до якого цей Закон підлягає негайному скасуванню як такий, що унеможливлює виконання рішень суду. Міністерство юстиції підготувало законопроект про його скасування. Він пройшов перше читання в комітетах, але Верховна Рада відхилила його з посиланням на необхідність запобігти реалізації державного майна та завдання збитків економіці". Треба зауважити, що кошти за рішеннями Європейського суду з прав людини у справах про стягнення заробітної плати стягуються з державного бюджету (суми сягають близько 20 тисяч євро). Очевидно, що даний Закон більше захищає невмілих керівників, ніж державну власність.
Цей Закон, до речі, унеможливлював і стягнення заробітної плати з підприємств-боржників — явище ганебне, враховуючи, що закріплене у ст. 43 Конституції право на своєчасне одержання винагороди за працю мало б захищатися законом. На щастя Законом "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення своєчасної виплати заробітної плати" до Закону "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна", який більше ніж 3 роки унеможливлював виконання органами державної виконавчої служби рішень судів та інших органів (посадових осіб) про стягнення коштів, внесено нове положення, згідно з яким органам державної виконавчої служби відтепер дозволено звертати стягнення на майно підприємств-боржників зазначеної категорії при виконанні рішень судів та інших органів (посадових осіб) про стягнення заборгованості із заробітної плати та інших виплат, що належать працівнику у зв'язку із трудовими відносинами. Прийняття вказаних змін до цього Закону, безумовно, сприятиме відновленню порушених прав та законних інтересів стягувачів.
3. Ще один "проблемний" у цьому відношенні витвір законодавця — Закон "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". За даними Мін'юсту, рішення суду загальною сумою майже на 10 млрд. грн. залишаються невиконаними саме через дію цього Закону. Намагання привести законодавство у відповідність до кращих світових зразків призвело до досить несподіваних наслідків. На думку Миколи Хандуріна, судді Вищого господарського суду, "помилковою є сама побудова законодавства про банкрутство. Ідеологія Закону потребує негайних змін, адже вона направлена не на захист кредитора, а на захист боржника. Таким чином, положення Закону перешкоджають отриманню стягувачем належного йому на законних підставах". Схема, за якою працює Закон "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", за словами М. Хандуріна, є невірною, оскільки порушує права громадян.
З одного боку, встановлення в Законі особливого порядку задоволення майнових вимог кредиторів не припускає задоволення цих вимог в індивідуальному порядку, а спрямоване на забезпечення визначеності обсягу його майна протягом усієї процедури банкрутства, створення необхідних умов як для подолання неплатоспроможності боржника, так і для більш повного задоволення вимог кредиторів, що проявляється у забезпеченні усіх кредиторів рівними правовими можливостями при задоволенні їх вимог, реалізації їх прав і законних інтересів, забезпеченні конституційного принципу рівності усіх перед законом, у тому числі й в умовах, коли майна боржника недостатньо для повного задоволення усіх вимог кредиторів. З іншого боку, відповідно до п. 4 ст. 12 цього Закону одночасно з порушенням провадження у справі про банкрутство вводиться мораторій на задоволення вимог кредиторів, протягом дії якого забороняється стягнення на підставі виконавчих документів. Кредитори протягом тридцяти днів від дня опублікування в офіційному друкованому органі оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство відповідно до ст. 14 Закону мають подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують. Копії зазначених заяв та доданих до них документів кредитори мають надіслати боржнику та розпоряднику майном. Чи не суперечать наведені норми принципу обов'язковості виконання судових рішень, що набрали законної сили? За словами М. Шупені, Мін'юст намагався ініціювати зміни до цього Закону, але відповідний законопроект не знайшов підтримки Кабінету Міністрів у колишньому його складі (далось взнаки відомче протистояння Мінфіну та Мінекономіки за право впливу на процедуру банкрутства та ліквідації підприємств). За словами М. Шупені, найбільше відповідати меті — захисту кредитора — буде положення, згідно з яким державний виконавець на підставі виконавчих документів зможе входити до комітету кредиторів та представляти в ньому інтереси стягувачів.
4. Сторона, яка фактично виграла справу, часто не може отримати належне їй на законній підставі через те, що завчасно не забезпечила свої позовні вимоги. Стягувачі забувають, що законодавство надає змогу ще до подання позову вжити запобіжні заходи, звернувшись до суду із відповідною заявою. Глава 19 Цивільного процесуального кодексу "Забезпечення позову" зазначає п'ять способів забезпечення позову, зокрема, накладення арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб; заборону провадити певні дії; заборону іншим особам провадити платежі або передавати майно відповідачеві; зупинення продажу описаного майна, якщо подано позов про право власності на дане майно або про виключення його з опису; зупинення стягнення на підставі виконавчого напису нотаріального органу, коли боржник оспорює цей напис у позовному порядку. Розділ V-1 Господарського процесуального кодексу "Запобіжні заходи" також передбачає накладення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вжито запобіжні заходи, і знаходиться в неї або в інших осіб. "На практиці виходить таким чином, що Державна виконавча служба, маючи рішення суду, не може його виконати, оскільки боржник не має майна — позбувся за "порадою" адвоката. Тоді стягувачі й оскаржують "бездіяльність" держвиконавців. Фактично, не користуючись можливістю застосування запобіжних заходів, кредитори самі унеможливлюють виконання судового piшення. У цьому випадку це не недосконалість законодавства, а недосконале його застосування," — вважає М. Шупеня.
У цій самій площині полягає вирішення такого питання і як авансування виконання судового рішення з приватних спорів. Доцільним було б звернутися до досвіду західних країн, у яких призначенням державного мита є фінансування вирішення спору в суді, тоді як оплата виконання судового рішення державним чи приватним судовим виконавцем (у 8 європейських країнах ці структури існують паралельно) здійснюється окремо у вигляді авансового внеску та винагороди за послуги виконавця (австрійські судові виконавці можуть отримувати винагороду у вигляді готівки, причому виписують стягувачеві квитанцію — все у рамках закону). Якщо виконання рішень суду, пов'язаних зі стягненням заробітної плати, аліментів, пенсій, інших платежів соціального призначення, є обов'язком держави, то фінансування виконання судових рішень з приватних (цивільних та господарських) спорів, на думку М. Шупені, має здійснюватися за рахунок самого стягувача.
Правозахисна функція держави знаходить свій прояв у виконавчому провадженні і полягає у здійсненні у виконавчому провадженні захисту прав громадян, який є фактичним продовженням правозахисної функції суду, оскільки виконавче провадження розпочинається лише з моменту встановленого повноважними органами правопорушення і стосується відновлення порушених прав у межах, визначених законом та рішенням суду. У виконавчому провадженні правозахисна функція передбачає примусове виконання рішень юрисдикційних органів стосовно зобов'язаних за правовим актом осіб. Навіть усунення проблем, що заважають виконанню судових рішень, про які йшла мова, не вирішить двох питань, розв'язання яких має в обов'язковому порядку г взяти на себе держава. Перше — це виконання судових рішень у кримінальних справах. Заподіяння майнової шкоди таким суспільно-небезпечним деліктом, яким є злочин, завжди викликає відповідну реакцію на це суспільства і держави. Діяння, що заподіяло матеріальну шкоду, становить публічний t інтерес, який суттєво впливає на можливості усунення наслідків цього діяння (незалежно від способів такого усунення). Держава і суспільство в цілому зацікавлені в тому, щоб шкода була відшкодована і щоб потерпіла особа зуміла реалізувати своє право на її відшкодування. Стягнення коштів на відшкодування прямих та моральних збитків із засуджених унеможливлюється тим, що їхні заробітки у місцях позбавлення волі не дозволяють відшкодувати шкоду, заподіяну скоєними ними злочинами. Водночас, відповідно до Конституції держава взяла на себе зобов'язання забезпечити правопорядок у державі, гарантувати право на життя та здоров'я громадян, Факт скоєння кримінального злочину є свідченням того, що держава не виконала своїх зобов'язань, тому має відшкодувати збитки потерпілим від цього злочину з подальшим стягненням їх у порядку регресу із засудженого за скоєння цього злочину.
Іншим питанням, що має вирішити держава, — виплата аліментів. "Мова йде про захист нашого майбутнього, — вважає М. Шупеня. — Рівень безробіття та інші об'єктивні фактори унеможливлюють вчасне стягнення аліментів на утримання дітей, тож держава в обов'язковому порядку має створити умови виплати аліментів за рішенням суду зі спеціального фонду, з якого також має виплачуватися заподіяна кримінальними злочинами шкода".