Кожному громадянину Конституція України (ст. 54) гарантує свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, його авторських прав, а також моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Кожен має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності й ніхто не може використовувати або поширювати їх без згоди автора (за винятками, встановленими законом). Але, на жаль, у реальному житті проголошені Конституцією принципи досить часто порушуються — мабуть, ще від часу створення перших авторських творів з'явилися й особи, що намагаються їх привласнити чи самовільно використати для власної вигоди. Для того ж, щоб убезпечити себе від неправомірного використання власних творів, необхідно знати, які саме права належать до авторських, які з них та яким чином можна передавати іншим особам, а також з'ясувати порядок та способи захисту авторських і суміжних прав у разі їх порушення — саме ці питання й будуть розглянуті у даному матеріалі.
Первинним суб'єктом авторського права відповідно до ст. 435 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) є автор твору — фізична особа, яка власною творчою працею створила об'єкт авторського права (літературний чи художній твір, комп'ютерну програму тощо). Внаслідок створення твору його автор набуває ряд суб'єктивних прав — як майнових (вони можуть переходити до інших осіб на підставі авторського договору чи закону та мають строковий характер), так і особистих немайнових (вони належать лише самому автору та не можуть відчужуватись й охороняються безстроково).
Найсуттєвішим правом, яке виникає у автора з моменту створення твору, є право авторства — юридично забезпечена можливість особи вважатися автором твору й внаслідок цього можливість визнання даного факту іншими особами. При цьому для визнання особи автором не має значення ані її вік, ані стан дієздатності, оскільки право авторства виникає і у малолітніх, і у недієздатних осіб (майнові права на ці твори здійснюють від їхнього імені родичі чи опікуни). Право авторства є невід'ємним від особистості автора й не може бути передано ні за договором, ні у спадщину.
Право на авторське ім'я полягає у тому, що згідно зі змістом ст. 438 ЦК та ч. 1 ст. 14 Закону України "Про авторське право і суміжні права" (далі — Закон) автор може як вимагати (звісно, якщо це практично можливо) зазначення свого імені у зв'язку з використанням твору — тобто на кожному примірнику при виданні твору, при кожному публічному його виконанні, цитуванні тощо, так і забороняти під час публічного використання твору згадування свого імені (якщо він як автор твору бажає залишитися анонімом). Також, хоча у переважній більшості випадків автори все ж таки публікують свої твори під власним ім'ям, автор, при бажанні, може обирати псевдонім у зв'язку з використанням твору (щоправда, право на вільне обрання псевдоніму може бути у певних випадках обмежене — наприклад, не можна використовувати як псевдонім ім'я відомого автора, оскільки це може ввести споживача в оману). Право на розкриття псевдоніма чи аноніма автора теж, як і вибір способу зазначення імені, належить тільки самому авторові й лише у випадках, коли автор у своєму творі порушить чиїсь права (наприклад, когось образить чи неправомірно використає частину твору іншого автора), на вимогу слідчих органів або суду видавництво, редакція газети, журналу, театр чи будь-яка інша установа, якій відоме справжнє ім'я автора, вправі розкрити його псевдонім чи анонім без згоди останнього.
Ще одним особистим немайновим правом автора є право на недоторканність твору — відповідно до ч. 1 ст. 439 ЦК автор вправі протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню або іншій зміні твору чи будь-якому посяганню на твір, що може зашкодити честі та репутації автора. Це означає, що при виданні чи публічному виконанні забороняється без дозволу автора вносити будь-які зміни як до самого твору, так і до його назви та позначенні імені автора. Також без згоди автора неприпустимо супроводжувати твір ілюстраціями, передмовами чи післямовами, коментарями, будь-якими іншими поясненнями, доповнювати твір чи скорочувати його. Слід звернути увагу, що після смерті автора недоторканність твору також буде охоронятися: або особою, уповноваженою на це автором, або, за відсутності такої особи, — його спадкоємцями (ч. 2 ст. 439 ЦК, ч. 2 ст. 29 Закону). Крім того, право на недоторканність твору у разі смерті автора також можуть захищати й будь-які інші зацікавлені у цьому особи — наприклад, видавництво, що володіє певними майновими правами автора.
У переважній більшості випадків автори творів створюють їх для отримання певної вигоди. З огляду на це, найбільш важливим з усіх майнових прав інтелектуальної власності на твір видається право на його використання (опублікування твору, відтворення його будь-яким способом та у будь-якій формі, переклад, включення складовою частиною до збірників, баз даних, енциклопедій, публічне виконання, продаж, передання у користування тощо), реалізація якого, зазвичай, спрямована на одержання прибутку. Також авторові належить й виключне право дозволяти чи забороняти використання твору іншими особами — адже відповідно до ст. 443 ЦК використання твору може здійснюватись лише за згодою автора. Найпоширенішою формою згоди автора на використання твору є укладення авторського договору, за яким автор дозволяє іншій особі використовувати твір певним чином або ж надає їй право розпоряджатися твором у тому чи іншому обсязі, а ця особа зобов'язується сплатити авторові за надані їй майнові права певну винагороду. При цьому в такому договорі мають бути визначені строк його дії, спосіб використання твору, територія, на яку поширюється передане право, розмір й порядок виплати авторської винагороди, а також усі інші умови, щодо яких за вимогою однієї зі сторін повинно бути досягнуто згоди (ч. 2 ст. 33 Закону).
Але з наведеного правила про правомірність використання твору лише за згодою автора існує й ряд винятків — так, відповідно до змісту ст. 444 ЦК твір може бути вільно (без згоди автора та безоплатно) використаний будь-якою особою як цитата з правомірно опублікованого твору або як ілюстрація у виданнях, радіо- та телепередачах, фонограмах й відеограмах, призначених для навчання, за умови зазначення джерела запозичення та імені автора (звісно, якщо воно вказано у такому джерелі), а також для відтворення у судовому та адміністративному провадженні в обсязі, виправданому цією метою. Вичерпний перелік вільного використання творів міститься у ст. 21 Закону. Крім того, без дозволу особи, яка має авторське право, та без виплати авторської винагороди допускається відтворювати попередньо правомірно опубліковані твори виключно в особистих цілях або для кола сім'ї (ст. 25 Закону).
В усіх інших випадках використання твору має здійснюватися не лише за згодою автора, а й з обов'язковою сплатою авторської винагороди, яка може виплачуватись як у формі одноразового платежу, так і у вигляді відрахувань за кожний проданий примірник чи кожне використання твору. Розмір і порядок виплати винагороди за створення й використання твору, зазвичай, встановлюються сторонами авторського договору. Але при цьому необхідно пам'ятати про існування постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження мінімальних ставок винагороди (роялті) за використання об'єктів авторського права і суміжних прав" від 18. 01 2003 р. № 72, якою визначено граничну межу, нижче якої винагорода бути не може. Вона може бути лише вищою — за обопільною згодою суб'єктів авторського договору. Таким чином, автори мають певну мінімальну державну гарантік>, на яку вони можуть спиратися у стосунках із особами, що використовують їх. твори, які, у свою чергу, не вправі знижувати встановлену мінімальну межу авторської винагороди. Крім того, автор має закріплене у ст. 448 ЦК невідчужуване право на одержання грошової суми у розмірі п'яти відсотків від суми кожного продажу оригіналу художнього твору чи рукопису літературного твору, наступного за відчуженням оригіналу, здійсненим самим автором (ця сума сплачується авторові чи його спадкоємцям продавцем оригіналу твору).
Кожен субєкт авторського права (як сам автор твору, так і особа, що набула авторські майнові права на підставі договору чи закону) вправі перешкоджати неправомірному використанню твору, у тому числі й забороняти таке використання. Зокрема, це можна робити шляхом сповіщення про свої права, використовуючи для цього згідно з ч. 3 ст. 11 Закону знак охорони авторського права, який складається з латинської літери "с", обведеної колом, ім'я особи, яка має авторське право) та року першої публікації твору (цей знак проставляється на оригіналі та кожному примірнику твору). Також одним із способів заборони неправомірного використання твору є безпосереднє повідомлення особи, яка таке використання здійснює, про авторське право на твір. Слід звернути увагу, що при опублікуванні твору анонімно чи під псевдонімом (за винятком тих випадків, коли псевдонім однозначно ідентифікує автора), видавець твору, імя чи назва якого зазначені на творі, вважається представником автора і має право захищати права останнього (коли ж автор твору розкриє своє ім'я та заявить про своє авторство, дії видавця твору щодо захисту прав автора як його представника мають бути припинені).
Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір відповідно до положень ст. 446 ЦК спливає через сімдесят років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за роком смерті автора (для творів, оприлюднених анонімно або під псевдонімом, строк дії авторського права закінчується через сімдесят років після того, як твір було оприлюднено). Після спливу зазначеного строку твір переходить у суспільне надбання та може вільно й безоплатно використовуватись будь-якою особою (ст. 447 ЦК, ст. ЗО Закону) за умови дотримання нею усіх особистих немай-нових прав автора.
Цілком очевидно, що будь-яке право можна вважати реальним лише за умови надання особі, якій це право належить, достатніх засобів для запобігання його порушення, а також для відновлення порушеного права. Виконання цього завдання у сфері авторського права здійснюється за допомогою застосування як різноманітних загальних, насамперед цивільно-правових засобів захисту, так і спеціальних засобів захисту саме авторського права.
Перелік дій, які вважаються порушенням авторського права, що дає підстави для судового захисту, наведено у ст. 50 Закону. Найпоширенішими ж на практиці діями, внаслідок вчинення яких порушуються авторські права, є плагіат (опублікування чужого твору чи його частини під іменем особи, яка не є автором цього твору) та піратство (опублікування, відтворення, розповсюдження примірників твору, створених з порушенням авторського права).
Хоча теоретично захистити авторські права можна у порядку, передбаченому як цивільним, так і кримінальним та адміністративним законодавством (адже у кожному з них містяться відповідні норми), але, як правило, автори та особи, яким належать майнові авторські права, використовують лише цивільно-правові способи захисту. При цьому перевага здебільшого віддається загальним цивільно-правовим засобам захисту, які містяться у ч. 2 ст. 16 ЦК, — автори та інші суб'єкти авторського права досить часто звертаються до суду із позовами про визнання їх прав, припинення дій, які порушують їх права, а також відшкодування майнової та моральної шкоди. Між тим, у ст. 52 Закону встановлено й інші спеціалізовані способи захисту (вони, до речі, можуть застосовуватись і у випадках позадоговірних порушень авторських прав, і у разі порушень умов договору) — зокрема, автор вправі вимагати (в тому числі й у судовому порядку) публікації в засобах масової інформації даних про допущені порушення авторського права та судових рішень щодо цих порушень, а також вимагати від осіб, які порушують його авторське право, надання інформації про третіх осіб, задіяних у виробництві та розповсюдженні контрафактних (тих, що розповсюджуються з порушенням авторських прав) примірників творів, засоби обходу технічних засобів захисту та про канали їх розповсюдження. Цікавим є й те, що за рішенням суду вилучені контрафактні примірники творів на вимогу особи, яка є субєктом авторського права і права якої порушено, можуть бути передані цій особі. Якщо ж ця особа не вимагає такої передачі, то контрафактні примірники підлягають знищенню, а матеріали й обладнання, що використовувалися для відтворення контрафактних примірників, підлягають відчуженню з перерахуванням виручених коштів до Державного бюджету України.
Кримінальну ж відповідальність за порушення авторських прав передбачено у ст. 176 Кримінального кодексу України (далі — КК), ч. 1 якого визначає незаконне відтворення, розповсюдження творів науки, літератури і мистецтва, комп'ютерних програм і баз даних, а так само незаконне відтворення, розповсюдження виконань, фонограм, відеограм і програм мовлення, їх незаконне тиражування та розповсюдження на аудіо- та відеокасетах, дискетах, інших носіях інформації, або інше умисне порушення авторського права, якщо це завдало матеріальної шкоди у великому розмірі як кримінально каране діяння. Таким чином, кримінальне законодавство визнає злочином лише дії з порушення майнових авторських прав. Крім того, слід звернути увагу, що вищезазначені дії вважатимуться злочином лише у тому разі, якщо ними буде заподіяно шкоду у великому розмірі (вона має в двісті та більше разів перевищувати неоподатковуваний мінімум доходів громадян — тобто бути більшою за 3 тис. 400 гривень).
Також необхідно зазначити, що офіційно ст. 176 КК не належить до статей приватного обвинувачення, за якими провадження є можливим лише за заявою потерпілого, — тобто порушити кримінальну справу правоохоронні органи можуть і за власною ініціативою. Щоправда, на практиці (принаймні у подальшому) наявність заяви автора чи іншого суб'єкта авторського права про порушення його прав є все ж таки бажаною — це допоможе і обґрунтувати належність прав саме цій особі, і з'ясує її ставлення до порушення, яке може певним чином вплинути й на обрання судом виду та міри покарання.