Вирішальним чинником підтримання правопорядку в сфері дії як цивільного, так і господарського права є спроможність спеціально передбачених або санкціонованих законодавством функціонально визначених правових засобів забезпечити ефективний захист суб'єктивних прав учасників різного роду майнових відносин—яку сенсі створення певних стимулів для добросовісного виконання своїх обов'язків зобов'язаними особами, так і в плані максимально повного усунення із майнової сфери уповноваженої особи негативних наслідків вчиненого правопорушення.
У окресленому контексті не можна не відзначити належність поширення на ту частину господарських відносин, які за своєю суттю є цивільно-правовими (ч. 1 ст. 175 Господарського кодексу України), дії загальних цивільно-правових засобів захисту — з урахуванням, звісно, встановлених господарським законодавством особливостей їх застосування. І незалежно від факту регулювання спеціальними актами господарського законодавства певних майнових відносин між юридично рівними суб'єктами, за наявності порушення прав одного з них іншим зазвичай йтиметься саме про цивільне правопорушення (яке з позицій господарського права може розглядатися як господарське) і необхідність захисту суб'єктивних цивільних прав уповноваженої особи. Зважаючи на наведені міркування уявляється можливим і доцільним здійснення
паралельного розгляду відповідних галузевих аспектів захисту прав та інтересів учасників майнових відносин, урегульованих нормами як самого лишень цивільного, так одночасно і цивільного, і господарського законодавства.
Ключове місце серед засобів правового захисту учасників цивільних відносин посідають заходи майнової відповідальності, насамперед — відшкодування збитків. Тому виглядає цілком закономірним, що у Цивільному та Господарському кодексах (далі — ЦК і ГК відповідно) у спеціальних правових нормах наголошується на функціональній ролі відповідальності (в тому числі, а у ГК — насамперед, й у формі відшкодування збитків) як засобі захисту прав і законних інтересів суб'єктів права та забезпечення виконання зобов'язаними особами їх обов'язків (ч. З ст. 14, п. 8 ч. 2 ст. 16 ЦК, ч. 2 ст. 216 ГК).
Незважаючи на наявність прямої згадки про відшкодування збитків у нормах, якими врегульовано конкретні цивільні або господарські відносини, цей спосіб захисту суб'єктивних цивільних прав виконує роль загальної форми цивільно-правової і господарсько-правової відповідальності. Це означає, перш за все, що він може бути використаний кожного разу, коли кредитор (потерпілий) зазнає майнових втрат внаслідок порушення його прав з боку зобов'язаної особи. Вказане випливає з положення ч. 1 ст. 22 ЦК про те, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Можна згадати також цілу низку норм Господарського кодексу, який не тільки вирізняється детальною регламентацією порядку застосування майнових санкцій, а й приділяє підкреслену увагу гарантіям відшкодування майнових втрат, завданих внаслідок порушення господарських зобов'язань або правил здійснення господарської діяльності. Наприклад, у ч. З ст. 216 ГК серед принципів господарсько-правової відповідальності названо право потерпілої сторони на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі. Загальну норму про те, що порушник господарського зобов'язання повинен відшкодувати збитки, завдані суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено, закріплено у ч. 1 ст. 224 ГК.
Утім, як таке застосування майнової санкції у формі відшкодування збитків може бути обмежене або навіть скасоване законом, а у визначених правовими нормами межах здійснення свободи договору — і домовленістю його учасників. Зокрема, допустимі межі вільного розсуду договірних сторін визначаються такими нормами Цивільного кодексу: ч. 3 ст. 614 ЦК, що визнає недійсним правочин, яким скасовується або обмежується відповідальність за умисне порушення зобов'язання; ч. 2 ст. 661 ЦК, яка передбачає нікчемність правочину щодо звільнення від відповідальності або обмеження відповідальності продавця за договором купівлі-продажу у разі відсудження товару у покупця третьою особою; нікчемними є умови договору роздрібної купівлі-продажу, що обмежують права покупця — фізичної особи порівняно з правами, встановленими ЦК та законодавством про захист прав споживачів (ч. 4 ст. 698 ЦК). Наведене у перелічених випадках означає й нікчемність тих умов правочинів, які передбачають позбавлення кредитора права вимагати повного відшкодування завданих йому збитків.
Очевидно, зазначені правила підлягають застосуванню і тоді, коли сторони у відповідних зобов'язаннях погодили умову про виключну неустойку, котра як така виключає можливість стягнення збитків. Те саме стосується і запровадження альтернативної неустойки, домовленість про яку передбачає можливість відмови кредитора від права па відшкодування збитків через вибір альтернативного заходу захисту (ч.3 ст. 624 ЦК).
ГАРАНТІЇ СПРАВЕДЛИВОСТІ, ДОБРОСОВІСНОСТІ, РОЗУМНОСТІ
Загалом такий підхід законодавця можна вітати, оскільки він вповні узгоджується із закріпленими Цивільним кодексом принципами справедливості, добросовісності та розумності (п. 6 ст. З ЦК). Скажімо, справедливість вимагає посиленого захисту інтересів фізичної особи — споживача як наперед вразливішої сторони у відносинах з підприємцем. До речі, у цьому аспекті вітчизняне законодавство є суворішим за російське, яке обумовлює нікчемність відповідної угоди про обмеження чи скасування відповідальності боржника фактом укладення її до настання обставин, що спричинюють відповідальність (ст. 400 ЦК Російської Федерації).
Урахування справедливого балансу інтересів сторін у договорі купівлі-продажу (що визначається у даному випадку обов'язком продавця попередити покупця про права третіх осіб на товар — ст. 659 ЦК) вимагає покладення саме на продавця тягаря тих юридичних наслідків, що пов'язані з наступною реалізацією прав інших осіб на проданий товар. При цьому закон зважає на добросовісність покупця, котрий може розраховувати на відшкодування завданих йому збитків лише тоді, коли він не знав і не міг знати про наявність прав іншої особи на товар, що продається (ч. 1 ст. 661 ЦК). Але найбільш виразно засада добросовісності виявляється в утвердженні неприпустимості будь-яких послаблень щодо правопорушників, які діяли з очевидним наміром порушити чуже суб'єктивне право.
Розглянуті правила про недійсність окремих правочинів є загальними гарантіями додержання принципів справедливості, добросовісності та розумності або у відносинах цивільно-правової відповідальності в цілому, або у сфері договірних відносин. У той же час потрібно брати до уваги, що імперативний метод правової регламентації відносин з відшкодування позадоговірної шкоди зумовлює принаймні оспорюваний характер будь-якого правочину (ч. 1 ст. 203, ч. З ст. 215 ЦК), котрий обмежує відповідальність зобов'язаної особи як за обсягом, так і за способами її реалізації — в тому числі тоді, коли йдеться про обмеження права потерпілого скористатися будь-яким із закріплених законом способів відшкодування шкоди у деліктних зобов'язаннях (або через відшкодування збитків, або шляхом усунення наслідків правопорушення в натурі — ст. 1192 ЦК).
Звертаючись до господарського законодавства, не можна оминути позиції законодавця щодо неприпустимості внесення до господарських договорів умови про виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції (ч. З ст. 216 ГК). Отже, у разі виникнення господарського зобов'язання, що ґрунтується на договорі, в якому сторони знехтували зазначеною забороною, відповідна його умова може бути визнана судом недійсною як така, що не відповідає вимогам закону (ч. 1 ст. 207 ГК). Тому і тут, вживаючи термінологію цивільного законодавства, слід вести мову про оспорюваність вчиненого правочину. Більше того, відповідно до Господарського кодексу нікчемними вважаються умови типових договорів і договорів приєднання, що виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг), або які взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків (ч. 2 ст. 207 ГК). Зазначені правила цілком узгоджуються з розглянутими цивільно-правовими гарантіями права на відшкодування збитків. Вони перешкоджають зловживанням з боку товаровиробників, сприяють підтриманню справедливого балансу інтересів сторін господарського зобов'язання, водночас не покладаючи на них нерозумних обтяжень, які могли б зашкодити розвиткові господарських зв'язків - або ефективності виробничої діяльності.
Утім, розглянутий бік порушеної проблематики стосується переважно питання про забезпечення можливості захисту порушених цивільних прав, тобто юридичних гарантій реалізації права на відшкодування збитків, завданих кредиторові (потерпілому), а не визначення конкретного обсягу цього відшкодування, на який можуть впливати різні обставини, що потребують самостійного розгляду.
Проте в окремих випадках законодавець безпосередньо у правових нормах установлює обмеження розміру належного кредиторові відшкодування. Як правило, при цьому із структури майнових втрат потерпілої сторони, що підлягають відшкодуванню, імперативно виключається упущена вигода чи майбутні витрати, або навіть інший структурний елемент реальних збитків. Крім того, диспозитивною нормою може бути встановлений граничний обсяг належної кредиторові компенсації, який визначатиметься залежно від заздалегідь погоджених самими сторонами або встановлених нормативно параметрів. Прикладами використання першого із зазначених прийомів законодавчої техніки є норми про відповідальність перевізника за втрату, нестачу, псування або пошкодження вантажу, багажу, пошти (ч. 2 ст. 924 ЦК, ч. З ст. 314 ГК), а також правила щодо відшкодування збитків, завданих поклажодавцеві (ст. 951 ЦК). Так, у разі втрати або нестачі речі зберігач відшкодовує її вартість, а у разі пошкодження речі відшкодування обмежується сумою, на яку знизилася її вартість. Відповідно до ч. 2 ст. 924 ЦК перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування або пошкодження прийнятих до перевезення вантажу, багажу, пошти у розмірі фактичної шкоди, під якою, очевидно, слід розуміти реальні збитки за винятком так званих майбутніх витрат потерпілої сторони (тобто витрат, які потерпіла сторона мусить зробити для відновлення свого порушеного права — п. 1 ч. 2 ст. 22 ЦК). Водночас, як не дивно, ні ЦК, ні ГК у відповідному контексті не містять застереження щодо повернення провізної плати, сплаченої за перевезення втраченого майна.
По суті, в обох розглянутих випадках ідеться як про виключення із структури належного відшкодування неодержаних доходів, так і про неприпустимість стягнення з боржника майбутніх витрат кредитора. Звичайно, справедливість такого рішення законодавця можна поставити під сумнів. Адже з погляду справедливості й розумності необґрунтованим уявляється будь-яке обмеження добросовісного кредитора (потерпілого) у його намаганні домогтися відшкодування принаймні повної суми реальних збитків, а не лишень так званої фактичної майнової шкоди.
Тим паче потерпілому має бути гарантоване відшкодування поряд з вартістю втраченого також і додаткових фактичних витрат, що можуть бути необхідним наслідком правопорушення, але яким не знайшлося місця у законодавчій формулі визначення меж відповідальності зберігача. Оцінюючи розумність доводів на користь установлення настільки усіченого обсягу відшкодування, важко сприйняти той аргумент, що вибір законодавця буцімто виправданий публічним інтересом у забезпеченні сталого функціонування певної особливо важливої для держави і суспільства сфери господарювання. Хоча цей довід може таки мати вагу при вирішенні питання про доцільність обмеження права на відшкодування упущеної вигоди. Адже інколи, слідуючи принципу розумності (простіше кажучи, враховуючи об'єктивні обставини, що мають істотне значення), законодавець змушений буває дещо поступитися принципом справедливості.
Зразком другого з вищезгаданих способів законодавчого обмеження обсягу відшкодування збитків є положення ч. 2 ст. 900 ЦК, за яким виконавець науково-дослідних, дослідно-конструкторських або технологічних робіт зобов'язаний відшкодувати замовнику реальні збитки у межах ціни робіт, в яких виявлено недоліки, якщо договором встановлено, що вони підлягають відшкодуванню в межах загальної ціни робіт за договором. Упущена вигода тут підлягає відшкодуванню лише у випадках, встановлених законом.
Враховуючи критичну важливість для країни як розвитку транспорту та транспортної інфраструктури, так і потенціалу науково-технічної сфери, можна дорікнути законодавцеві у непослідовності при встановленні режимів відповідальності суб'єктів тієї та іншої діяльності: в одному випадку він не зважає на частину необхідних витрат кредитора, а в іншому — прагне обмежитися позбавленням останнього права на відшкодування упущеної вигоди. До того ж звертає на себе увагу, що у розглянутих випадках не проглядаються жодні спроби стимулювати відповідними обмеженнями в обсягах відшкодування збитків добросовісність учасників зазначених правовідносин
Слід враховувати, що коли йдеться про збитки, то маються на увазі винятково майнові втрати уповноваженої особи. Причому збитки і майнову шкоду загалом можна розглядати як тотожні поняття. Певним чином сказане підтверджує назва ст. 22 ЦК — "Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди", та законодавче визначення складу реальних збитків (як складової загального обсягу збитків) — до них, поряд з відповідними витратами, належать втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі. Інша справа — відмінності у способах відшкодування завданої майнової шкоди (або збитків), оскільки слід розмежовувати відшкодування в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо) і відшкодування збитків, яке здійснюється у грошовій формі (ч. 4 ст. 22 і ст. 1192 ЦК). Тому у вузькому розумінні цього поняття під відшкодуванням збитків, як правило, мають на увазі сплату грошового еквіваленту майнових втрат, що їх зазнав кредитор (ст. 1192 ЦК). Втім, не можна не відзначити широкого побутування думки про те, що шкода є категорією, ширшою за збитки, котрі розглядаються прихильниками відповідного погляду винятково як грошова оцінка натуральної шкоди.
На відміну ж від збитків моральна шкода має суто немайновий характер, а тому відносини з приводу її компенсації підлягають спеціальному правовому режимові.
Відшкодування збитків забезпечує захист прав учасників усіх видів цивільних правовідносин: речових, зобов'язальних (договірних і позадоговірних), відносин, що виникають з приводу створення і використання об'єктів інтелектуальної власності тощо. Цей правовий засіб називають загальною або універсальною формою цивільно-правової відповідальності не лише тому, що для її застосування зазвичай не потрібно спиратися на спеціальні правові норми, якими врегульовано конкретні порушені правовідносини, а й тому, що його дія, як правило, вільно поєднується з використанням інших цивільно-правових санкцій як майнового, так і організаційно-правового змісту (тобто заходів оперативного впливу). Наприклад, відшкодування збитків може застосовуватися одночасно з іншими формами цивільної відповідальності — сплатою неустойки (ст. 624 ЦК), процентів річних (ст. 625 ЦК), втратою завдатку чи стягненням його подвійної суми (ч. 2 ст. 571 ЦК). У господарських правовідносинах у відповідному контексті йтиметься про відшкодування збитків поряд із застосуванням штрафних санкцій за порушення зобов'язання — тобто неустойки або відсотків за неправомірне користування чужими грошовими коштами (ч. 1 ст. 230 ГК, "ч. 6 ст. 231 ГК).
Відшкодування збитків може широко використовуватися разом з примусовим виконанням обов'язку в натурі (п. 5 ч. 2 ст. 16 ЦК). Це зумовлене законодавчим закріпленням принципу реального виконання зобов'язань, за яким сплата неустойки (штрафних санкцій) та відшкодування збитків не звільняють правопорушника від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, якщо інше не встановлене договором або законом (ч. 1 ст. 552, ч. 1 ст. 622 ЦК; абзац 3 ч. 3 ст. 216, ч. 7 ст. 226 ГК). Утім, боржника може бути звільнено від обов'язку виконати зобов'язання в натурі у разі вчинення кредитором односторонніх правочинів у вигляді:
а) застосування окремих оперативних санкцій — відмови від прийняття виконання, яке внаслідок прострочення втратило для кредитора інтерес (ч. 3 ст. 612 ЦК), або відмови уповноваженої сторони від договору (ч. 1 ст. 615 ЦК);
б) звільнення кредитором боржника від його обов'язків, тобто прощення боргу (ст. 605). Крім того, звичайно, про наступне реальне виконання боржником зобов'язання не може йтися також і у випадку припинення невиконаного належним чином зобов'язання за іншими, крім зазначеної (прощення боргу), підставами, встановленими у главі 50 ЦК, — насамперед у зв'язку з неможливістю виконання (ст. 607 ЦК).
Відповідний результат матиме й передання відступного, визначеного згодою сторін (ст. 600 ЦК). Згадані наслідки односторонніх і двосторонніх правочинів, за винятком прощення боргу, законодавчо закріплені у ч. 2 ст. 622 ЦК.
Можливість звільнення правопорушника від виконання в натурі господарського зобов'язання у випадках, передбачених договором і законом, а також коли уповноважена особа відмовилася від прийняття виконання, згадується у загальних положеннях Господарського кодексу про умови виконання господарських зобов'язань (ч. 3 ст. 194 ГК).
Говорячи про універсальність відшкодування збитків, слід зазначити, що відповідне право вимоги, як правило, зберігається за кредитором, що застосовує оперативні санкції, — наприклад, у разі відмови від прийняття виконання або відмови від договору в цілому. Тут варто ще раз звернути увагу на вже згадану ч. 3 ст. 612 ЦК — якщо внаслідок прострочення боржника виконання зобов'язання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків. Так само відповідно до ч. 2 ст. 615 ЦК одностороння відмова від зобов'язання не звільняє винну сторону від відповідальності за його порушення.
Зважаючи на вказане не потребує окремої приписки щодо права на відшкодування збитків, наприклад, ч. 1 ст. 665 ЦК, у якій установлене право покупця відмовитися від договору купівлі-продажу в разі відмови продавця передати проданий товар. Разом з тим, в інших випадках законодавець може додатково наголосити на відповідальності за правопорушення. Приміром, згідно з ч. З ст. 849 ЦК якщо під час виконання роботи стане очевидним, що вона не буде виконана належним чином, замовник має право призначити підрядникові строк для усунення недоліків, а в разі невиконання підрядником цієї вимоги — відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків або доручити виправлення роботи іншій особі за рахунок підрядника. Зважаючи на останній захід захисту цивільних прав доречно згадати ст. 621 ЦК, котра містить спеціальне застереження щодо права вимагати відшкодування збитків. Це застереження супроводить загальне правило, що вповноважує кредитора у порушеному зобов'язанні з виконання певної роботи чи надання послуги виконати цю роботу власними силами або доручити її виконання чи надання послуги третій особі.
Враховуючи об'єктивні труднощі доведення достовірного обсягу збитків та причинно-наслідкового зв'язку між ними і поведінкою боржника, застосування інших заходів цивільно-правової відповідальності на практиці постає гарантією відшкодування принаймні мінімального обсягу збитків, завданих кредиторові — адже їх застосування не вимагає встановлення ні як такого доконаного факту завдання внаслідок вчиненого правопорушення певних майнових втрат, ні їх розміру, ні, зрозуміло, вказаного причинно-наслідкового зв'язку. Тому відшкодування збитків найчастіше застосовується субсидіарно, перетворюючись, по суті, на засіб забезпечення повної компенсації майнових втрат уповноваженої особи, а їх повний розмір слугує якщо й не межею (як це передбачено нормами Господарського кодексу), то принаймні чітким мірилом обсягу майнової відповідальності боржника. Таким чином, самостійно чи у поєднанні з іншими формами майнової відповідальності відшкодування збитків забезпечує справедливе — еквівалентне матеріальним втратам уповноваженої особи, і водночас таке, що здатне запобігти її збагаченню за рахунок правопорушника, — відновлення майнової сфери кредитора (потерпілого) в тому стані, в якому вона мала б перебувати за відсутності правопорушення.
Останнє твердження нині може піддаватися сумніву з огляду на деякі законодавчі новели, що потребують окремого коментування. Мова передусім про те, що у чинному ЦК традиційне для вітчизняного цивільного права правило про заліковий характер неустойки було замінено загальною нормою про штрафну неустойку (відповідно до ч. 1 ст. 624 ЦК неустойка підлягає стягненню у повному розмірі незалежно від відшкодування збитків). Однак цивільне законодавство зберігає правові засоби, здатні перешкодити перетворенню цивільної відповідальності на "винагороду" кредиторові за порушення його суб'єктивного права. Хоча з огляду на вказану новелу ймовірність руйнування справедливого балансу майнових інтересів учасників товарно-грошових відносин у кожному окремому випадку все ж таки існуватиме. І навпаки, до інструментів збереження цієї рівноваги належить можливість зменшення розміру неустойки, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення (ч. 3 ст. 551 ЦК). Зазначену норму можна вважати конкретним прикладом втілення у правилах про неустойку загального положення про недопустимість зловживання правом (ч. 6 ст. 13 ЦК).
На противагу ЦК Господарський кодекс зберігає загальне диспозитивне правило саме про залікову неустойку. Більше того, ч. 1 ст. 232 ГК використовує аналогічний спосіб для визначення співвідношення відшкодування збитків зі всіма видами штрафних санкцій за порушення господарського зобов'язання, тобто і з відсотками за протиправне користування чужими коштами. Отже, у сфері господарських відносин знімається неврегульоване Цивільним кодексом питання про співвідношення процентів за прострочення виконання грошового зобов'язання (ст. 625 ЦК) як з відшкодуванням збитків (безпосередньо), так і (опосередковано) з неустойкою. Крім того, Господарський кодекс також містить норму про зменшення розміру штрафних санкцій, якщо вони є надмірно великими порівняно зі збитками кредитора (ч. 1 ст. 233 ГК). Оскільки ч. 6 ст. 231 ГК відносить до штрафних санкцій і відсотки за протиправне користування чужими коштами, то й щодо цього виду майнової відповідальності можна стверджувати, що збитки в ряді випадків здатні відігравати роль не тільки межі, а й мірила розміру інших її форм.
' Те, що відшкодування збитків визначає загальні межі й функціональну спрямованість усіх інших заходів цивільної відповідальності, вельми виразно проявляється у тих нормах щодо захисту прав інтелектуальної власності, котрі регламентують порядок застосування так званого разового грошового стягнення (або компенсації) за неправомірне використання об'єкта права інтелектуальної власності (п. 5 ч. 2 ст. 432 ЦК). Так, згідно з п. "г" ч. 2 ст. 52 Закону "Про авторське право і суміжні права" суд може постановити рішення про виплату потерпілому суб'єкту авторського права компенсації у розмірі від 10 до 50000 мінімальних заробітних плат. Причому відповідна сума стягується замість відшкодування збитків або стягнення доходу, отриманого правопорушником внаслідок порушення прав уповноваженої особи. Зазначене дозволяє припустити, що метою застосування вказаного заходу є надання потерпілому за рахунок правопорушника такої суми, яка б водночас: а) забезпечувала якомога повніше відшкодування ймовірного (проте не обов'язково достовірно встановленого) обсягу збитків уповноваженої особи; б) гарантувала повернення потерпілому коштів, які становлять неправомірне збагачення правопорушника, що відбулося за рахунок суб'єкта авторського права. Примітно і те, що відповідно до припису вказаного Закону під час визначення розміру компенсації суд зобов'язаний враховувати обсяг порушення та (або) наміри відповідача. Завдяки цьому при застосуванні розглянутого заходу захисту цивільних прав послідовно втілюються і засада справедливості (через опосередковану вказівку на можливий розмір збитків як певну граничну величину альтернативної санкції), і принцип добросовісності. Дія останнього у даному випадку полягає у наданні юридичного значення не лише загалом формі вини, виявленій у поведінці суб'єкта відповідальності, а навіть — в межах умисної вини — її ступеня. Зазначений підхід є винятковим для цивільного законодавства, котре як загальне правило закріплює презумпцію вини правопорушника (ч. 2 ст. 614 ЦК).
Однак ще більшого значення додержанню правопорушником вимог доброї совісті (під якими слід розуміти відповідний суті відносин сторін, звичайним вимогам провадження певного роду діяльності та конкретним обставинам справи вияв турботливості та обережності в діях зобов'язаної особи) надає Цивільний кодекс — згідно з п. 5 ч. 2 ст. 432 ЦК розмір разового грошового стягнення, яке теж застосовується замість відшкодування збитків, визначається з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення. Таким чином, не тільки умисел, а й будь-яка форма та ступінь вини можуть справити вплив на розмір відповідальності порушника права на об'єкт інтелектуальної власності. В контексті ж представленого матеріалу важливішою є нормативно окреслена "залежність" від відшкодування збитків також і цієї форми відповідальності. Зазначена залежність має функціональний характер і виявляється як в тому, що разове грошове стягнення провадиться замість відшкодування збитків, так і у необхідності врахування при визначенні його розміру всіх обставин, що мають істотне значення. До таких, звісно, не можна не зарахувати реальні чи передбачувані майнові втрати потерпілої сторони.
Універсальність відшкодування збитків порівняно з іншими заходами цивільно-правової відповідальності виявляється й у поширенні на відповідні вимоги загального трирічного строку позовної давності (ст. 257 ЦК), тоді як щодо стягнення неустойки (штрафу, пені) цивільне законодавство встановлює скорочену давність в один рік (п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК).
Звертає на себе увагу і той факт, що іноді законодавство визначає певний часовий проміжок, у межах якого суб'єкт відповідальності зобов'язаний добровільно відшкодувати завдані ним збитки. Приміром, згідно з п. 9 ст. 15 Закону "Про захист прав споживачів" виконавець зобов'язаний відшкодувати збитки, що виникли у зв'язку із втратою, псуванням чи пошкодженням речі, прийнятої ним від споживача для виконання робіт або надання послуг, не пізніше як у місячний строк. Важко сказати, яку мету переслідує тут законодавець. Адже замість забезпечення посиленого захисту споживача як найбільш вразливої сторони відповідних правовідносин, очевидна преференція надається саме підприємцю (який у даному випадку є правопорушником) — замість того, щоб відшкодувати втрати кредитора якщо не негайно, то хоча б протягом семи днів з дня пред'явлення вимоги (ч. 2 ст. 530 ЦК), він може зволікати з цим упродовж цілого місяця. І це тоді, коли за інших обставин той же місяць або 23-24 дні з моменту закінчення пільгового семиденного строку на суму належного відшкодування можна було б нарахувати проценти за користування чужими грошима (ст. 625, ч. 2 ст. 1214 ЦК).
До того ж законодавець не дає підстав думати, що він зважав на ймовірну відсутність у діях виконавця вини. Такий підхід уявляється тим більше дивним, що відповідно до ч. 6 ст. 231 ГК штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань у сфері господарювання (де встановлена безвинна відповідальність за порушення господарських зобов'язань) нараховуються за весь час користування чужими грошима — тобто (у системному зв'язку з ч. 1 ст. 1214 ЦК) у всякому разі з моменту, коли боржник мав би дізнатися про належність сплати ним грошового відшкодування. Тож у інших, спеціально не застережених законом випадках обов'язок з відшкодування збитків виникатиме у боржника саме тоді, коли внаслідок порушення ним суб'єктивних цивільних прав кредитора той зазнаватиме збитків. А з моменту, коли зобов'язана особа дізналася чи мала б дізнатися про завдання цих збитків та їх розмір, на відповідну суму мають нараховуватися або три проценти річні (ч. 2 ст. 625 ЦК), або відсотки за неправомірне користування чужими коштами у розмірі, що дорівнює обліковій ставці НБУ (ч. 6 ст. 231 ГК — якщо має місце порушення господарського зобов'язання). Якщо ж ідеться не про відшкодування збитків, а про примусове виконання в натурі грошового зобов'язання (стягнення номінальної суми боргу за договором), тоді відповідні нарахування мають здійснюватися з моменту виникнення заборгованості.
Універсальність відшкодування збитків полягає також у тому, що ця форма цивільної відповідальності може бути застосована і для захисту від порушень цивільних прав потерпілого внаслідок дій чи бездіяльності органів публічної влади. Конституційною основою здійснення такого роду захисту є ст. 56 Основного Закону України, яка встановлює, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Додатковими гарантіями відновлення майнового стану осіб, потерпілих від неправомірних дій представників публічної влади, є відповідні положення спеціальних законів, що регламентують функціонування окремих сфер державного управління та здійснення місцевого самоврядування. Однак не всі вони сповна відповідають вищенаведеному конституційному припису. Приміром, ч. 1 ст. 77 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" містить норму про те, що шкода, заподіяна юридичним і фізичним особам в результаті неправомірних рішень, дій або бездіяльності органів місцевого самоврядування, відшкодовується за рахунок коштів місцевого бюджету, а в результаті неправомірних рішень, дій або бездіяльності посадових осіб місцевого самоврядування — за рахунок їх власних коштів у порядку, встановленому законом. За буквального тлумачення цього законоположення можна дійти висновку щодо встановлення вказаним Законом особистої відповідальності зазначених посадових осіб, що суперечило б як ст. 56 Основного Закону, так і спеціальним нормам Цивільного кодексу України (ч. 1 ст. 1172, ст. 1174). Тому, звичайно, слід виходити з того, що у ст. 77 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" законодавець має на увазі особисту відповідальність зазначених у ній фізичних осіб винятково за ті діяння, що не пов'язані зі здійсненням ними їх службових повноважень.
Дещо інші редакційні вади знаходимо у нормах Закону "Про державну податкову службу в Україні", відповідно до частин 4 і 5 ст. II2 якого у разі заподіяння шкоди внаслідок порушення працівниками податкових органів прав платників податків, встановлених законами України, а також вимог щодо проведення перевірок, платник податків може звернутися до суду із заявою про відшкодування матеріальної та моральної шкоди. При цьому "відшкодування шкоди здійснюється відповідно до закону", а "працівники органів державної податкової служби несуть матеріальну відповідальність за шкоду, завдану незаконними діями або бездіяльністю, в межах, встановлених законом". Очевидно, зважаючи на такого роду формулювання й у цьому випадку теж може скластися хибне уявлення про нібито особисту відповідальність податківців за цивільно-правові наслідки їх неправомірних дій, вчинених, так би мовити, при виконанні.
Змальовану ситуацію значною мірою прояснює ч. З ст. 13 того ж Закону, за якою збитки, завдані неправомірними діями посадових осіб органів державної податкової служби, підлягають відшкодуванню за рахунок коштів державного бюджету. Проте й у цій нормі залишається певна змістовна невизначеність, пов'язана з відсутністю згадки про майнову відповідальність за дії податкових органів як окремих правосуб'єктних організацій. Тому слушним уявляється тлумачення, наведене у п. 13 роз'яснення Вищого арбітражного суду України № 02-5/451 від 12.05.1995 р. "Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби", де зазначається, що згідно з ч. З ст. ІЗ Закону "Про державну податкову службу в Україні" підприємства, установи, організації не позбавлені права вимагати відшкодування збитків (шкоди), включаючи очікуваний і неодержаний прибуток, яких завдано їм в результаті виконання вказівок, що містяться в акті податкового органу. При цьому ВАСУ особливо наголосив на загальних підставах такої відповідальності, що були встановлені статтями 440—442 ЦК УРСР.
До набуття чинності Господарським кодексом найбільш адекватні Конституції та цілям максимального захисту прав та інтересів суб'єктів господарювання норми знаходилися у ч. 2 ст. 13 і ч. 2 ст. 27 Закону "Про підприємства в Україні". Вони встановлювали право підприємства на відшкодування повного розміру збитків (включно з неодержаними доходами), завданих в результаті виконання вказівок органів публічної влади та їх службових осіб або неналежного здійснення ними своїх обов'язків щодо підприємства. Показово, що саме посиланнями на ст. 13 Закону "Про державну податкову службу в Україні" та ч. 2 ст. 27 Закону "Про підприємства в Україні" Вищий господарський суд України у справі № 25/243 від 05.04.2004 р. вмотивував залишення без змін постанови Київського апеляційного господарського суду, яким було відхилено скаргу ДПА в м. Києві на рішення місцевого господарського суду про стягнення з бюджету в особі управління Державного казначейства на користь ТОВ "Терем ЛТД" 5 655 475, 40 грн. заподіяної шкоди (вартість вилученого майна з урахуванням індексу інфляції,1 неотримані внаслідок вилучення товару доходи від його реалізації, а також доходи, неотримані внаслідок фактичного припинення позивачем діяльності). Ухвалою Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 09.09.2004 р. було відмовлено у порушенні провадження з перегляду вказаної постанови ВГСУ (див.: ШС "Законодавство").
З 1 січня 2004 р. Закон "Про підприємства в Україні" втратив чинність, проте чинний ЦК України встановив спеціальні норми щодо відшкодування шкоди, завданої фізичним або юридичним особам органами публічної влади, їх посадовими та службовими особами при здійсненні ними своїх повноважень (статті 1173 і 1174 ЦК). Зокрема, Кодекс однозначно визначив відповідальними за вказані цивільні правопорушення державу та органи місцевого самоврядування, і виключив вину зі складу умов цієї відповідальності. Окрім іншого, окреслений підхід повністю узгоджується з загальним правилом, викладеним у ч. 1 ст. 1172 ЦК, за яким юридична та фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків. Що ж до неврахування вини, яка згідно з ч. 2 ст. 1166 ЦК є загальною умовою позадоговірної відповідальності, то таке рішення цілком адекватно суті відносин сторін і змісту діяльності безпосереднього заподіювача шкоди, у зв'язку з якими потерпілому було завдано шкоди. Тут необхідність посиленого захисту суб'єкта права на відшкодування пояснюється особливою вразливістю його становища у сфері публічно-правових відносин. Серед іншого, це проявляється у законних сподіваннях вказаної особи на сприяння з боку державних органів і органів місцевого самоврядування у здійсненні і захисті її законних прав та виконанні обов'язків. Крім того, законодавець, напевно, зважає і на виразно субординаційний характер значної частини публічних відносин, у яких одна сторона постає як об'єкт владного впливу.
Таким чином, при будь-якому об'єктивно неправомірному порушенні цивільних прав фізичної або юридичної особи рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади і місцевого самоврядування, їх службових і посадових осіб при здійсненні покладених на них повноважень з виконання відповідних публічно-владних функцій, виникає деліктне зобов'язання. Його змістом є право потерпілого вимагати відшкодування протиправно завданої йому шкоди та обов'язок держави або органу місцевого самоврядування здійснити таке відшкодування — у тому числі, за бажанням суб'єкта права вимоги, у формі відшкодування завданих йому збитків (ст. 1192 ЦК).
Щоправда, законодавець створив певну колізію, коли визначив суб'єктом відповідальності за вчинення відповідного делікту саме орган місцевого самоврядування. Адже останній є звичайною юридичною особою публічного права, установою, що фінансується з місцевого бюджету відповідно до затвердженого в установленому порядку кошторису, і субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями якої несе власник закріпленого за нею майна (п. 6 ст. 2 Бюджетного кодексу України; ст. 31 і ч. 3 ст. 39 Закону "Про власність" у їх системному зв'язку). Таким власником щодо об'єктів комунальної власності (ч. 1 ст. 60 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні") та самостійним учасником цивільних відносин (як суб'єкт публічного права — ч. 2 ст. 2 ЦК) є територіальна громада.
Але при вчиненні делікту, передбаченого статтями 1173 і 1174 ЦК, органи місцевого самоврядування діють не від свого імені (як юридичні особи), а від імені територіальної громади. Тому в порушеному контексті некоректно говорити як про їх власну відповідальність, так і про додаткову відповідальність за їх зобов'язаннями власника відповідного комунального майна. Натомість нововиникле деліктне зобов'язання спричинить виникнення обов'язку з відшкодування завданої шкоди безпосередньо у територіальної громади.
Відповідно до п. 2 ст. 2 Бюджетного кодексу України бюджети місцевого самоврядування — це бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань. Тож якщо у статтях 1173 і 1174 ЦК аналогічно з опосередкованою визначеністю джерела реалізації відповідальності держави ставиться мета відшкодування шкоди за рахунок коштів місцевих бюджетів (та іншого майна, не закріпленого за створеними територіальними громадами юридичними особами), то суб'єктами, відповідальними за шкоду, завдану органами місцевого самоврядування та їх службовими і посадовими особами при виконанні їх повноважень, слід було б визначити саме територіальні громади.
Подібний підхід в цілому придатний і до ситуації, в якій заподіювачем шкоди є районні та обласні ради, оскільки вони представляють спільні інтереси територіальних громад своїх адміністративно-територіальних одиниць та здійснюють управління об'єктами їх спільної власності (ч. 1 ст. 5 та ч. 4 ст. 60 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні"). Відповідно обов'язок з відшкодування завданої цими радами шкоди має виконуватися за рахунок коштів районних та обласних бюджетів, а в разі потреби — й через звернення стягнення на спільне майно територіальних громад району, області.
У противному разі, при буквальному тлумаченні відповідних положень статей 1173 і 1174 ЦК не виключається ситуація, коли певна зацікавлена особа обстоюватиме позицію щодо належності здійснення відшкодування шкоди винятково за рахунок коштів, виділених органу місцевого самоврядування згідно з його кошторисом (як установі, фінансованій власником). Це, звичайно, не відповідатиме характеру відповідного правопорушення, оскільки і місцеві ради, і їх виконавчі органи або представляють свої територіальні громади, або здійснюють ті чи інші функції і повноваження місцевого (абзац 11 ст. 1, ч. 1 ст. 10 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні"), первинним суб'єктом якого є саме територіальна громада (ч. 1 ст. 6 зазначеного Закону). Отже, за вчинений при виконанні цих функцій і повноважень делікт своїм майном має відповідати не місцева рада або виконком, управління, відділ чи інший виконавчий орган (як юридичні особи), а належний суб'єкт публічного права, тобто сама територіальна громада.
Зважаючи на викладене відповідачами (співвідповідачами разом з іншим органом місцевого самоврядування — заподіювачем шкоди) у справах про делікти, встановлені статтями 1173 і 1174 ЦК, мають бути фінансові управління чи відділи, що є юридичними особами, або ж відповідні виконкоми, районні та обласні ради — у разі, якщо суб'єктами відповідальності є територіальні громади. Якщо ж стороною у деліктному зобов'язанні є держава, відповідачем має бути орган Державного казначейства. Зняти ж остаточно всі можливі різночитання і натяжки того чи іншого тлумачення могло б чітке визначення у Цивільному кодексі саме місцевого та державного бюджетів як належних джерел відшкодування шкоди, завданої органами публічної влади та їх службовими і посадовими особами.
Отже, у певному розумінні "всюдисущість" відшкодування збитків, вільна "сполучуваність" цього правового засобу з іншими цивільно-правовими санкціями, його здатність до повної компенсації будь-яких майнових втрат кредитора (потерпілого), можливість застосування цього заходу цивільної відповідальності з метою забезпечення надання належної компенсації за майнові втрати фізичних та юридичних осіб, завдані їм діями чи бездіяльністю суб'єктів публічного права при здійсненні ними своїх повноважень, — ось ті чинники, які головним чином і засвідчують універсальний характер відшкодування збитків як форми цивільної відповідальності і загалом як цивільно-правової санкції та засобу захисту цивільних прав.