На ринку житла використовуються хитромудрі схеми, в результаті яких добросовісні покупці іноді залишаються і без квартири, і без грошей. Як не прикро про це говорити, але іноді ділки від нерухомості включають у ці схеми суди. І судці, не відаючи, що творять, і без злого на те умислу та начебто відповідно до закону забезпечують виконання таких схем, які б зробили честь і Остапу Бендеру.
Історія з квартирою Л. є тому підтвердженням. Заступник гендиректора товариства "Д", вона ж його учасник з часткою у 30% гр. Н., позичила у власного підприємства 700 тис. грн. для купівлі квартири. Одержавши гроші, уклала з трестом "К" договір інвестування житла. У додатковій угоді до договору позики з власним підприємством гр. Н. взяла на себе зобов'язання не передавати права на квартиру третім особам до погашення позики. 1 одразу порушила його, передавши за договором цесії ці права громадянинові К., з яким знаходилась у фактичних шлюбних відносинах. У свою чергу, гр. К. продав права на квартиру за подвійну ціну (1 млн 400 тис. грн.) громадянці Л., яка і стала крайнюю у цьому списку передач. Громадянці Л. ніхто не повідомив, що Н. зобов'язувалася не передавати права на квартиру третім особам. Таким чином, Л. придбала права на квартиру як добросовісний набувач і була введена в оману щодо прав Н. на продаж квартири третім особам.
Після того як Л. сплатила вартість квартири за договором цесії, заступник гендиректора Н. замість того, щоб погасити заборгованість власному підприємству за договором позики, внесла до тресту "К" 967 тис. грн. на наступну квартиру. Таким чином, Н., маючи можливість погасити заборгованість за договором позики, використала кошти на іншу мету. Залишилось тільки визнати недійсними договори цесії, щоб позбавити добросовісного набувача Л. і грошей, і квартири. Так і сталося. Віддамо належне авторам схеми: вони зуміли передбачити поведінку суду, що рідко кому вдається.
Та і позов цей був особливий, хитро закручений, навмисно заплутаний. Якщо укладено договір позики, то у позикодавця відповідно до статті 1049 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) виникає право вимагати повернення цієї суми. Замість того, щоб просити повернення боргу, що було б природним, товариство "Д" звернулося з вимогою про визнання недійсними договорів цесії як укладених внаслідок обману. У випадку задоволення таких викривлених вимог позивач не отримував нічого, а відповідач Н. знову повертала собі право вимоги на квартиру. Отже, вийшло так, що основною метою позикодавця є не повернення позики та стягнення коштів з боржника, а повернення цьому боржнику його прав на квартиру.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову. Що стосується апеляційного суду, то він вимоги задовольнив і визнав договори цесії недійсними. Становить інтерес юридичний результат цього рішення. Адже в підсумку позивач не набув нічого. До нього не перейшли ні право вимоги на квартиру, ні сама квартира. Виграла у цій ситуації особа, яка вчинила обман — гр. Н. Визнавши договори цесії недійсними, суд повернув їй — відповідачці, яка вчинила обман, — право вимоги на квартиру. Натомість все програла добросовісний набувач Л. З точки зору верховенства права та справедливості суд діяв несправедливо — забрав права у добросовісного набувача та передав їх особі, яка вчинила обман. Для такого висновку необов'язково навіть бути юристом. Суть верховенства права саме в тому і полягає, що його серцевиною, найважливішим елементом є справедливість. Керуючись вродженим, дарованим від Бога почуттям справедливості, оцінку рішення з точки зору верховенства права може дати будь-яка пересічна людина, навіть якщо вона не юрист. І якщо у виграші залишається той, хто порушив чиєсь право, як це зробила Н., той, хто за допомогою обману здобув і гроші, і квартиру (як це, знову ж таки, вчинила Н.), то немає потреби у глибокому юридичному аналізі, щоб зрозуміти: тут щось не так. Але спробуємо такий аналіз зробити, хоча б для того, щоб у майбутньому ділки від нерухомості не використовували принаймні цю схему і не обманювали чесних людей та не перетворювали суди у підручний засіб для реалізації своїх планів. Чому так сталося? Чому суд прийняв рішення на користь того, хто обманював? Завдяки звукозапису можна простежувати за порушеннями або спірними моментами застосування нового Цивільного процесуального кодексу (далі — ЦПК), які є важливими для судової практики.
Отже, незважаючи на заплутаність і складність справи, суддя обмежила судові дебати однією хвилиною. Право обмежити час, який відводиться для судових дебатів, передбачено ч. 5 ст. 304 ЦПК. Але будь-яке рішення суду повинно відповідати вимогам розумності. У даному випадку та хнилину сторони можуть хіба що сказати, що підтримують позов або заперечують проти нього. Зробити аналіз наявних у справі доказів, визначитися з правовою позицією та відстоювати її у суді у цій ситуації за одну хвилину неможливо. Суд продемонстрував, що думка сторін його не цікавить, а тому і надав для судових дебатів тільки одну хвилину.
Один із суддів повністю самоусунулась від участі у процесі і ретельно вивчала наступну справу, в якій вона, очевидно, мала бути доповідачем. Новий ЦПК (ст. 196) містить правило, що під час перебування в нарадчій кімнаті суддя не має права розглядати інші судові справи. Однак і під час судового розгляду суддя не має право займатися сторонніми справами, як, на жаль, це іноді буває. Направляючи скаргу до Верховного Суду України, адвокат розцінив такі дії судці як розгляд справи у неналежному складі суддів, оскільки фактично один із суддів не брав участі у розгляді справи, а отже, і не мав уявлення про суть справи та вимоги і доводи сторін. Якщо закон встановив, що апеляційний суд діє у колегіальному складі, то цю вимогу потрібно поважати і не займатись іншими справами на виду у публіки, яка сидить у залі засідань, та учасників процесу.
Направляючи ухвалу про прийняття апеляційної скарги до розгляду, апеляційний суд не надіслав копію апеляційної скарги та не встановив строк, протягом якого можуть бути надані заперечення на апеляційну скаргу. Необхідно зауважити, що такі копії повинні надсилатися всім особам, які беруть участь у справі, а не тільки сторонам. Тобто було порушено вимоги ст. 298 ЦПК України.
Подані у судовому засіданні письмові пояснення на апеляційну скаргу суд приєднав до матеріалів справи, але не оголосив їх, чим порушив вимоги ч. 6 ст. 176 ЦПК України.
Жодних матеріалів (у тому числі і поданих у судовому засіданні) суд не досліджував. Оголосивши про закінчення перевірки матеріалів справи доказами, суддя швидкоруч переглянула справу, навіть не оголошуючи назви документів, і заявила, що дослідження обставин справи закінчено. Але у рішенні суд обґрунтував свій висновок документом, який невідомо як потрапив до справи. Цей документ у суді першої інстанції, як і в апеляційному суді не досліджувався. Такі дії є порушенням вимог ст. 185 ЦПК, яка зобов'язує суд оголосити письмові докази та надати їх для ознайомлення особам, які беруть участь у справі. Останні ж можуть давати пояснення з приводу цих доказів і заявляти про свій сумнів з приводу їх достовірності. Такої можливості суд учасникам процесу не надав.
Апеляційний суд вирішує справи за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК (ст. 304). Однак винятки з правил у Кодексі не вказані. Кожен суддя або учасник процесу може тільки здогадуватись про них шляхом тлумачення та логічних міркувань. Перевірка обставин справи доказами повинна включати їх дослідження. Відповідно до ст. 303 ЦПК апеляційний суд досліджує тільки ті докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази. Якщо ж доказ не вивчався судом першої інстанції, то він повинен бути досліджений апеляційним судом. Тим більше це повинно робитись у випадку, коли саме цим доказом суд обґрунтовує своє рішення.
Принагідно вкажемо і на деякі інші сюрпризи нового ЦПК. Наприклад, ст. 133 Кодексу передбачає право на забезпечення доказів. У ст. 135 ЦПК стверджується, що оскарження ухвали про забезпечення доказів не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає розгляду справи. З цього можна зробити висновок, що така ухвала може бути оскаржена окремо від рішення суду. Але ст. 293 ЦПК, яка дає перелік ухвал, які можуть бути оскаржені окремо від рішення суду, не передбачає таку можливість. Автори проекту ЦПК свого часу просто забули включити до ст. 293 ЦПК таке право. У конкретній справі, про яку йдеться, суд відмовив у заміні способу забезпечення позову. Апеляційну скаргу проігнорував і не направив до апеляційного суду. В інших випадках суди просто ігнорують саму заяву про забезпечення позову. ЦПК не дає відповіді на те, як бути у цих випадках. Адже, якщо заява про забезпечення позову не розглянута, то немає предмета для оскарження...
Або ще одна, позбавлена сенсу норма, яка стосується розгляду справ. Стаття 333 ЦПК передбачає, що справа у касаційному порядку розглядається без повідомлення осіб, які беруть участь у справі. Отже, сторони у суд не викликаються. Наступна ст. 334 передбачає, що сторони мають право у касаційній інстанції укласти між собою мирову угоду. Цікаво б дізнатись, як це вони можуть зробити, якщо їх навіть не викликають у судове засідання? Стаття 129 Конституції гарантує змагальність сторін і їх право доводити перед судом переконливість наданих ними доказів. Як же сторони можуть реалізувати своє право доводити переконливість своїх доказів у касаційній інстанції, якщо їх участь у засіданні ЦПК вважає зайвою?
Для аналізу у конкретній справі потрібно вичленити кілька груп різних правовідносин.
Отже, товариство "Д" уклало договір позики зі своїм засновником Н. Пізніше (не виключено, що і заднім числом) була укладена додаткова угода про те, що Н. приймає на себе зобов'язання не відступати своє право вимоги у зовсім іншому зобов'язанні, в якому товариство "Д" не є стороною у договорі. Отже, у договорі позики встановили заборону для договору інвестування житла, в якому стороною є трест "К", який про таку заборону нічого не знав, про її існування повідомлений не був. У результаті трест "К" на підставі договору цесії (відступленні права вимоги) передав права на квартиру третій особі. Але у товаристві "Д" бити на сполох не стали, аж поки право вимоги через два роки не було продано наступній особі за подвійну ціну.
Товариство "Д", уклавши договір позики із власним засновником, не забезпечило своє право на повернення позики ні заставою, ні гарантією, ні будь-яким іншим видом забезпечення. Визнання недійсним відступлення права вимоги не веде до переходу цього права до товариства "Д". До речі, в судовому засіданні так і не було підтверджено факт непогашення заборгованості за договором позики, як і сама позика. Була тільки голослівна заява позивача без пред'явлення будь-яких бухгалтерських документів про існування такої заборгованості. Відповідач Н. жодного разу у судове засідання не з'явилася. Тому суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, як не підтвердженого доказами.
Отже, товариство "Д", подаючи позовну заяву до відповідача Н., повинно було пояснити, в чому полягає його правовий інтерес. Адже за такої конструкції позову його задоволення йде не на користь позивача, а навпаки, на користь відповідача Н., що, до речі, і було заплановано. Така казуїстика стає можливою там, де не враховується верховенство права і дух закону. Невипадково римські юристи наголошували, що точне слідування букві закону без урахування духу закону перетворюється у велику несправедливість (Sum-mum jus est summa injuria).
Стаття 512 ЦК України, якою суд обґрунтував своє рішення, передбачає, що кредитор у зобов'язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом. У контексті цієї статті мається на увазі, що кредитор не може бути замінений, якщо це передбачено у первісному договорі. У коментарі ЦК України за ред. О. Дзери, Н. Кузнєцової, В. Луця щодо ст. 512 наголошується, що договірна передача зобов'язальних вимог кредитора всупереч положенням первісного договору є підставою для визнання договору недійсним. Первісним договором для виникнення права вимоги на квартиру є договір будівництва житла, в якому сторонами є трест "К" та гр. Н. За такого розуміння застосованої судом норми можна дійти висновку, що заборона відступлення права вимоги має бути передбачена у тому договорі, з якого випливає конкретне суб'єктивне право, закріплене за особою, яка є стороною у первісному договорі. Уявляється, що суд же без достатніх на це підстав допустив розширюване (поширюване) тлумачення, вважаючи, що дійсний зміст норми ширший за його букву, а тому надав значення забороні у тому договорі, предметом якого є позика, а не право вимоги щодо квартири. Якщо це так, то суд неправильно застосував норму ст. 512 ЦК, а отже, допустив судову помилку. Адже у договорі між трестом "К" та гр. Н. заборони на відступлення права на квартиру немає.
Необхідно зауважити, що з 1 січня 2004 року набрав чинності не тільки Цивільний кодекс України, але і Закон "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", згідно з яким обтяження на рухоме майно підлягає державній реєстрації. Права вимоги на квартиру відносяться відповідно до цього Закону до рухомого майна. Оскільки уступка права вимоги щодо Л. відбулася 30.04.2004 року, то апеляційний суд зобов'язаний був з'ясувати, чи було обтяження зареєстровано у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна. Оскільки норми цього Закону є спеціальними щодо ст. 512 ЦК України, то вони мають пріоритет щодо загальних норм Кодексу.
Наступна група правовідносин — нотаріально посвідчені договори цесії, за якими здійснювалась уступка права вимоги. Складаючи проекти цих договорів, нотаріуси не вказали, що вони є відплатними. Це істотний недолік, який може мати негативні наслідки для сторін, важливий він і для вирішення питань щодо оподаткування такої угоди.
За допомогою договору цесії може здійснюватись багаторазова переуступка квартир, що створює підґрунтя для спекуляцій. Отже, законодавцю слід би приділити серйозну увагу такого роду відступленням прав вимоги щодо житла і, можливо, встановити заборону на їх вчинення.
Гр. Л купила право вимоги за 1 млн 400 тис. грн. Факт оплати підтвердила довідкою нотаріуса, у присутності якого вчинялась оплата, та показаннями свідків. До винесення рішення про визнання договору цесії недійсним реалізувала своє право і оформила квартиру на себе. Вона є добросовісним набувачем квартири — а отже, в силу вимог ст. 388 ЦК України у неї квартира не може бути вилучена навіть у випадку, якщо її придбано від особи, яка не мала право відчужувати квартиру. Саме тому товариство "Д" не стало вимагати повернення позики з Н. та звернення стягнення заборгованості на майно свого працівника, а діяло шляхом визнання угод недійсними, фактично підігруючи своєму засновникові.
Дехто скаже: та ж у справі є явні ознаки діяння, передбаченого Кримінальним кодексом України. Так, є. Але заклопотана "глобальними проблемами" прокуратура хоч і порушила кримінальну справу за фактом, та на цьому і зупинилася. Автори "схеми" і тут виявились провидцями...
Ось така сумна історія з живої практики українського правосуддя. Постраждала тільки гр. Л. Але на черзі можуть бути й інші, якщо суди не зроблять висновків з цієї справи і будуть вирішувати їх тільки з формальної точки зору, без урахування засад розумності, добросовісності та справедливості, тобто без урахування принципу верховенства права.