У момент, коли вкрай необхідно захистити свої інтереси в суді, особа звертається по професійну допомогу. Найчастіше представниками виступають особи, які діють на підставі довіреності. Однак до вибору представника слід ставитися з обережністю, оскільки це особа» якій довіряють своє майбутнє.
Відповідно до ст. 40 Цивільного процесуального кодексу (далі — ЦПК) представником у суді може бути адвокат або інша особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність і належно посвідчені повноваження на здійснення представництва в суді. Встановлення того, що особа повинна досягти саме 18 років цілком виправдано, оскільки особа, що не досягла певного віку, не може належним чином розуміти всі обставини справи. Будь-яких обмежень щодо того, чи повинен представник, який не є адвокатом, мати юридичну освіту, не встановлено.
Існують також інші обмеження стосовно того, хто не може бути представником. Обставини іноді складаються так, що у справі наявні декілька осіб, пред'являються зустрічні позовні вимоги, але за фактичними обставинами номінально конкуруючі сторони можуть бути поєднані спільними інтересами проти іншої особи, наприклад, третьої особи, яка заявляє самостійні позовні вимоги. Зрозуміло, якщо існує спільність інтересів, то виникає бажання, щоб справою займалася одна особа. Раніше, за чинності старого ЦПК 1963, таке було цілком реально, однак зараз це не є можливим. Так, одна й та сама особа не може бути одночасно представником іншої сторони, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору або беруть участь у справі на другій стороні. Обмеження такого роду спрямовані на те, щоб представник не зловживав своїми правами на користь однієї зі сторін. Однак не передбачено такого обмеження стосовно третіх осіб з самостійними вимогами, оскільки такі особи можуть лише підтримувати чи не підтримувати позовні вимоги, а визнавати чи відмовлятись від них вони не вправі.
Також відповідно до ст. 41 ЦПК не можуть бути представниками в суді особи, які діють у цьому процесі як секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, свідок. Стосовно того, що представниками не можуть бути особи, від яких, можливо, залежить результат розгляду справи (секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст) таке положення є цілком справедливим. Але, щодо свідка таке формулювання не зовсім збігається з іншими нормами ЦПК. Так, відповідно до ст. 184 ЦПК, якщо сторона, третя особа, їх представники заявляють, що факти, які мають значення для справи, їм відомі особисто, вони за їх згодою можуть бути допитані як свідки. Отже, прямо зазначено, що як свідки можуть бути допитані представники сторін. Тобто, фактично, у ЦПК існує як дозвіл виступати представнику як свідку, так і заборона, причому ніяких характеристик, що розмежовували б, які представники можуть виступати як свідки і які не можуть, у даних статтях немає. Однак вирішення цієї проблеми знайти можливо. У ЦПК всі учасники судового процесу поділені на дві категорії: це особи, які беруть участь у справі, та особи, які є іншими учасниками процесу. Так, відповідно до ст. 26 ЦПК особами, які беруть участь у справі, є сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб, а іншими учасниками процесу відповідно до ст. 47 ЦПК є секретар судового засідання, судовий розпорядник, свідок, експерт, перекладач, спеціаліст, особа, яка надає правову допомогу. Якщо звернути увагу на склад осіб, яким заборонено бути представниками — це секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, то ці особи мають статус інших учасників процесу, тому можливо стверджувати, що заборона, зазначена в ст. 41 ЦПК, стосується осіб, які мають статус інших учасників процесу. У ст. 184 ЦПК особам, яким надано право виступити свідками, зазначено осіб, що мають статус осіб, які беруть участь у справі, серед яких є і представник. Таким чином, для визначення того, чи може особа одночасно виступати і свідком, і представником, варто звертати увагу на те, який правовий статус вона має.
Відповідно до ст. 42 ЦПК повноваження представників сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, зокрема, представників, які діють на підставі довіреностей, посвідчуються певними документами: довіреністю фізичної особи чи довіреністю юридичної особи, залежно від того, чиї інтереси представляє представник
Перелік осіб, які можуть завіряти довіреності фізичних осіб, є досить широким. Так, довіреність фізичної особи повинна бути посвідчена нотаріально або посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні чи за рішенням суду, або за місцем його проживання. Окрім того, фізична особа може надати повноваження представникові за усною заявою, яка заноситься до журналу судового засідання.
Довіреність від імені юридичної особи видається за підписом посадової особи, уповноваженої на це законом, статутом або положенням, з прикладенням печатки юридичної особи.
Повноваження адвоката як представника можуть також посвідчуватись ордером, який виданий відповідним адвокатським об'єднанням, або договором.
Відповідно до ст. 44 ЦПК представник, який має повноваження на ведення справи в суді, може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти ця особа.
Обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії мають бути застережеш у виданій йому довіреності. У ЦПК 1963 р. містилося положення, згідно з яким повноваження на ведення справи в суді надавало представникові право на вчинення від імені особи, яку він представляє, всіх процесуальних дій, крім передачі справи до третейського суду, повної або часткової відмови від позовних вимог, визнання позову, зміни предмета позову, укладення мирової угоди, передачі повноважень іншій особі (передоручення), оскарження рішення суду, подачі виконавчого листа до стягнення, одержання присудженого майна або грошей. Повноваження представника на вчинення кожної із зазначених дій мали бути спеціально обумовлені у виданій йому довіреності. Зараз такі положення відсутні. Якщо раніше закріплювався принцип того, що у разі необумовлення в довіреності певних дій представник не має права на їх вчинення, то зараз діє принцип, згідно з яким, якщо в довіреності не встановлено обмежень, то представник має абсолютно ті самі права, що і сторона, яку він представляє.
Припинення представництва за довіреністю визначається статтями 248—250 Цивільного кодексу України. Підставами припинення довіреності є закінчення строку довіреності; скасування довіреності особою, яка її видала; відмова представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю; припинення юридичної особи, яка видала довіреність; припинення юридичної особи, якій видана довіреність; смерть особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.
Про припинення представництва або обмеження повноважень представника за довіреністю має бути повідомлено суд шляхом подання письмової заяви або усної заяви, зробленої у судовому засіданні.
Окрему увагу привертає ч. 5 ст. 44 ЦПК, відповідно до якої у разі відмови представника від наданих йому повноважень представник не може бути у цій самій справі представником іншої сторони.
Таке обмеження стосується лише одного випадку припинення дії довіреності — самостійної відмови представника від вчинення дій, які були визначені довіреністю. За інших підстав припинення представництва дане обмеження не діє.
За певних обставин представники можуть діяти на шкоду своєму довірителю. За загальними правилами кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 ЦПК. Даною статтею передбачено, що обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Визнання обставин — це хоч і не є визнанням позову чи відмовою від нього, однак у певних випадках воно може завдати великої шкоди, оскільки визнання певних фактів не потребує подальшого доказування цих обставин, і на підставі цього суд може винести рішення не на користь цієї сторони.
Однак зарадити цьому можливо. Відповідно до ст. 178 ЦПК відмова від визнання в попередньому судовому засіданні обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. У разі прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу і дані обставини доводяться в загальному порядку.
Недоліком ст. 178 ЦПК є те, що відмова приймається лише у випадку, якщо ці обставини було визнано самою стороною (яка відповідно до ст. 30 ЦПК є або позивачем, або відповідачем), прийняття відмови від визнання обставин від інших осіб не допускається, хоча ст. 61 ЦПК передбачено, що визнання може бути здійснено іншими особами, які беруть участь у справі, в тому числі і представниками, яким дуже часто відомі абсолютно всі обставини справи, зокрема й ті, які сторона не бажала афішувати. У разі здійснення визнання обставин представником, єдиним випадком, коли може бути прийнято відмову від визнання обставин, є той, коли обставини було визнано у результаті зловмисної домовленості представника сторони з другою стороною.
Яка ж можлива участь у цьому представника? Представник може напряму сприяти виникненню у сторони обставин передбаченими в даній статті способами, оскільки особа, часто не будучи обізнаною у юридичних тонкощах, могла або помилитися, або її було введено в оману. Важливим моментом є те, що виникнення цих обставин необхідно доводити, і лише у разі доведення відмова від визнання обставин буде прийнятою. Певним чином представник може допомогти у доведенні того, що таке визнання відбулося поза дійсною волею особи, оскільки найчастіше представнику відомі обставини, які посприяли визнанню, і він цілком може виступити в ролі свідка стосовно даних обставин відповідно до ст. 184 ЦПК.