Відповідно до ст.5 Закону України "Про третейські суди" (далі Закон) юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону, та до прийняття компетентним судом рішення у спорі між тими ж сторонами, з того ж предмета і з тих самих підстав. Більш детально компетенція (підвідомчість справ) третейських судів у спорах з цивільних чи господарських правовідносин визначається у ст.6 Закону через встановлення переліку справ, що не можуть передаватись до третейського суду!
у спорах про визнання недійсними нормативно-правових актів;
у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб;
пов'язаних з державною таємницею;
у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, крім справ у спорах, що виникають із шлюбних контрактів (договорів);
про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом;
у яких однією зі сторін є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, державна установа чи організація, казенне підприємство;
інших, які відповідно до закону підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України;
коли хоча б одна зі сторін спору є нерезидентом України.
Подекуди рішення третейських судів стають предметом досліджень і господарських судів. Саме така ситуація розглядається у постанові ВГСУ від 07.02.2006 р. у справі № 25/223 (П32/2182). Особливістю цієї справи стало вирішення основного спору між сторонами у третейському суді. Судами встановлено, що рішенням третейського суду на користь ТОВ "Л..." із ЗАТ Корпорація "..." стягнуто пеню, до складу якої входить і пеня за невиконання відповідачем своїх обов'язків за спірним договором. ВГСУ зазначив, що попередній суд правильно застосував ст. 49 Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК) і підставно поклав судові витрати на відповідача. При цьому суди виходили з того, що позивач звернувся до господарського суду за захистом порушеного права і рішенням третейського суду було встановлено факт порушення цього права відповідачем і стягнуто пеню. Провадження у справі припинено у зв'язку з тим, що третейським судом вирішено спір між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих самих підстав.
Загальною нормою, що регулює вищенаведені відносини, є ч.2 ст.12 ГПК. Нею встановлено, що підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб. Далі можна назвати спеціальні закони — "Про міжнародний комерційний арбітраж" та "Про третейські суди". Важливе значення для судової практики мають також Рекомендації Президії ВГСУ від 11.04.2005 р. № 04-5/639 "Про деякі питання практики застосування господарськими судами Закону України "Про третейські суди". У ч.4 ст.1 Закону "Про третейські суди" встановлено, що його дія не поширюється на міжнародний комерційний арбітраж, тобто за цим Законом регулюється діяльність лише "внутрішніх" третейських судів для розгляду спорів між підприємствами України без участі іноземного елементу (нерезидента). Відповідно до ч.2 ст. 1 Закону "Про міжнародний комерційний арбітраж" до міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися: спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї зі сторін знаходиться за кордоном, а також спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об'єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб'єктами права України.
З приводу Закону "Про третейські суди" у літературі зазначається, що, "прийнявши зазначений Закон, Україна зробила рішучий крок до приєднання до держав із розвиненою системою альтернативних засобів розв'язання правових конфліктів..." (Притика Ю.Д. Закон України "Про третейські суди": Науково-практичний коментар. — К.: Ін Юре, 2005. - С. 3).
На практиці виникають питання щодо встановленням підвідомчості третейським судам окремих категорій спорів. Так, останнім часом набувають поширення спроби залучення третейських судів до вирішення корпоративних конфліктів — зокрема, спорів між акціонерами і акціонерними товариствами з приводу реалізації корпоративних прав (участь в управлінні, отримання дивідендів). При цьому відповідна третейська угода (третейське застереження) включається до установчого договору або до статуту чи укладається у вигляді окремого рішення загальних зборів акціонерів.
Корпоративні права та їх реалізацію відповідно до статей 1 і 167 Господарського кодексу України можна віднести до змісту як господарських, так і цивільних правовідносин (ст.100, глава 8 Цивільного кодексу України тощо). Подібні спори не входять до переліку спорів, не підвідомчих третейським судам на підставі ст.6 Закону "Про третейські суди" (далі — Закон). Отже, можна дійти висновку про принципову можливість передачі згаданих конфліктів до третейського суду. Але, на мою думку, для реалізації такої можливості має бути присутня ще одна важлива умова — згода всіх акціонерів, інших власників корпоративних прав на розгляд їх спору у відповідному третейському суді (у всякому випадку на це мають погодитись безпосередні учасники спору).
Зрозуміло, що форма такої згоди має визначатись формою самої третейської угоди (застереження) — підписання установчого договору, що містить третейську угоду, підписання цієї угоди як окремого документа тощо. Саме таким чином буде виконана вимога ст.5 Закону, згідно з якою спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди.
Дискусійним слід вважати питання про можливість включення норм, що стосуються третейських процедур, до статуту певного господарського товариства, навіть за умови, що акціонер — сторона корпоративного конфлікту — голосував саме за таку редакцію статуту. Види і форма третейської угоди визначені у ст.12 Закону. Третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди.
Третейська угода укладається у письмовій формі і вважається укладеною, якщо вона підписана сторонами чи укладена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням засобів електронного чи іншого зв'язку, що забезпечує фіксацію такої угоди, або шляхом направлення відзиву на позов, в якому одна зі сторін підтверджує наявність угоди, а інша сторона проти цього не заперечує. У разі недодержання правил, передбачених цією статтею, третейська угода є недійсною. Чи можна до такої угоди віднести певне положення статуту? В. Кравчук вважає, що "статут є локальним нормативним актом..." (Кравчук В.М. Корпоративне право. — К.: Істина, 2005. — С. 189). Приблизно такої ж думки дотримується і більшість інших дослідників цього питання. У "Юридичній енциклопедії" статут розглядається як назва нормативно-правового акта або установчого документа. (Юридична енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія, 2003. — Т.5.- С. 630).
Отже, статут юридичної особи не може відноситись до угод, що виключає наявність третейського застереження у цьому документі. Тим більше неможливе застосування третейських процедур до вирішення корпоративних конфліктів за участю тих акціонерів, які голосували проти або взагалі не брали участі у прийнятті рішень про запровадження таких процедур у акціонерному товаристві. Усе вище-наведене, на мій погляд, слід застосовувати і до випадків прийняття рішень загальними зборами акціонерів про застосування третейських процедур.
Визначальною умовою для запровадження третейської процедури до розгляду цивільно-правового або господарсько-правового спору є згода на це учасників такого спору (третейська угода). Третейська угода може бути як включена до відповідного договору (третейське застереження) до судового розгляду, так і укладена на будь-якій стадії виникнення і розвитку спору аж до винесення відповідного судового рішення (ст.5 Закону).
Загальне положення ч.2 ст.12 ГПК з приводу можливості сторін передати спір до третейського суду розглядаються окремими авторами як перешкода для господарського суду порушити провадження у справі за наявності відповідної третейської угоди (Беляневич В.Е. Господарський процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар. — К.: Юстініан, 2006. - С. 120).
Істотне значення у наведеному контексті має положення про те, що наявність третейської угоди є підставою для припинення провадження у вже порушеній господарським судом справі (ч.5 ст.80 ГПК). Альтернативою, на мій погляд, може бути лише визнання судом вказаної третейської угоди недійсною або ж добровільна відмова від неї сторін. Дещо ширше розглядає це питання ВГСУ стосовно арбітражних угод (міжнародний комерційний арбітраж), додаючи до підстав відмови господарським судом у застосуванні таких угод, крім визнання їх недійсними, також і неможливість виконання арбітражної угоди (п.10 листа Вищого арбітражного суду України № 01-8/91 від 10.03.1998 р. "Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів", з наступними змінами і доповненнями). Слід погодитися з висловленою у літературі думкою з приводу, відсутності наведеної підстави для невиконання господарським судом третейської угоди з огляду на норми Закону (Беляневич В.Е. Зазначений твір. — С. 120).
Дискусійним є тлумачення різними авторами норми ст.12 Закону, за якою третейська угода може містити як вказівку про конкретно визначений третейський суд, так і просте посилання на вирішення відповідних спорів між сторонами третейським судом. Так, В. Беляневич вважає, "якщо в угоді про пере-дання спору до третейського суду не вказано, якому конкретно третейському суду сторони домовились передати спір, господарський суд повинен прийняти справу до розгляду і вирішити спір по суті" (Беляневич В.Е. Зазначений твір. — С. 120).
Дещо по-іншому розглядає це питання Ю. Притика .— "з тексту статті випливає, що коли в тексті третейської угоди конкретний третейський суд не є визначеним... то сторони надалі вирішують питання про те, в який конкретний третейський суд буде передано їх спір." (Притика Ю.Д. Закон України "Про третейські суди": Науково-практичний коментар. — К.: Ін Юре, 2005. - С. 61).
За таких підходів до наведеної проблеми виникає питання — а що має робити господарський суд, якщо сторони у третейській угоді не визначили конкретний третейський суд, і надалі не можуть дійти згоди щодо його визначення, а одна зі сторін при цьому наполягає на передачі спору саме до господарського суду? На мій погляд, господарський суд може прийняти відповідну позовну заяву лише за умови визнання вищезгаданої третейської угоди недійсною. Якщо цього немає, то за наявності чинної третейської угоди господарський суд повинен повернути позовну заяву.