Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Але у ст. 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину, зокрема будь-який правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом.
Умови дійсності правочину
Умови дійсності правочину випливають з його визначення як правомірної юридичної дії суб'єктів цивільного права, направленого на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків (ст. 202 ЦК України). Правочин дійсний при одночасній наявності таких умов (ст. 203 ЦК України):
а) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;
б) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;
в) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
г) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;
д) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;
ж) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Невиконання цих умов тягне за собою недійсність правочину, якщо інше не передбачене законом.
Недійсність правочину означає, що дія, вчинена у вигляді правочину, не породжує юридичних наслідків, тобто не тягне за собою виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків, окрім тих, які пов'язані з її недійсністю.
Недійсний правочин є неправомірною юридичною дією.
Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин — ч. 4 ст. 203 ЦК України). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Відповідно до законодавства за ступенем недійсності всі правочини поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення (нікчемні), недійсність яких прямо передбачена законом, та відносно недійсні, які можуть бути визнані судом недійсними за певних умов (оспорювані).
Нікчемний правочин недійсний через пряму вказівку у правовій нормі у момент його вчинення, тому судового рішення про визнання його недійсним не вимагається (quae contra ius fiunt debent utique pro infectis haberi — зроблене проти закону повинне вважатися нікчемним). Нікчемний правочин не підлягає виконанню. На нікчемність правочину мають право посилатися і вимагати в судовому порядку застосування наслідків його недійсності будь-які заінтересовані особи.
Можна виділити такі види нікчемних правочинів:
правочини з дефектом форми: ч. 2 ст. 547, ч. З ст. 719, ч. 2 ст. 981, ч. 2 ст. 1055, ч. 2 ст. 1059, ст. 1107, ч. 1 ст. 1118, ч. 1 ст. 219, ст. 220 ЦК України;
правочини здійснені без необхідного схвалення: ст. 221, ст. 226, ст. 224 ЦК України;
правочини чи їх умови, що передбачають відмову від права або його обмеження: ст. 121, ч. 2 ст. 126, ст. 249, ч. З ст. 586, ст. 739, ч. 2 ст. 867, ч. 2 ст. 1008, ст. 1060, ч. 4 ст. 1112, ч. З ст. 1113, ст. 1136, ст. 1139, ст. 1142, ст. 1157 ЦК України;
правочини чи їх умови, що передбачають необґрунтовані привілеї: ст. 1137, ч. 2 ст. 1122 ЦК України, ч. 2 ст. 207 Господарського кодексу України;
правочини чи їх умови, що передбачають погіршення положення порівняно із законом: ст. 698, ст. 787, ч. 2 ст. 1111 ЦК України;
правочини, що порушують публічний порядок, закон або моральні засади суспільства: ст. 228, ч. 9 ст. 1109, ст. 1242 ЦК України;
нікчемність умов про обмеження відповідальності: ч. 4 ст. 614, ч. 2 ст. 661, ст. 780 ЦК України, ч. 2 ст. 207 ГК України;
інші нікчемні правочини та їх умови: ч. З ст. 247, ст. 1257 ЦК України.
Одна з найпоширеніших підстав нікчемності правочину — недотримання вимог щодо вчинення певного виду правочину у формі, встановленій законом (недотримання простої письмової форми, що вимагається законом; недотримання вимоги закону про нотаріальне посвідчення правочину).
Нерідко правочин із дефектом форми вчиняється сторонами всупереч публічному порядку, законодавству або моральним засадам суспільства (наприклад, особа, вже не будучи власником нерухомого майна, "заднім числом" передає його в довгостроковий найм і, звичайно, не може дотриматися вимог закону щодо нотаріального посвідчення такого правочину).
Згідно з ч. 2 ст. 793 ЦК України договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки (1 рік до 10.01.2007) і більше підлягає нотаріальному посвідченню.
Отже, якщо у склад орендованого майна входить будинок чи капітальна споруда, а строк дії договору оренди визначений більше трьох років (Г рік до 10.01.2007), то спірний договір оренди повинен бути нотаріально посвідчений.
Відповідно до ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
У разі, якщо майно вибуло від власника в результаті недобросовісних дій третіх осіб і право власності чи його складові (наприклад право користування) перейшло до третіх осіб та при цьому не було дотримано вимог закону щодо нотаріального посвідчення такого правочину, у власника існує вибір способів захисту свого порушеного права: подання віндикаційного позову, визнання правочину недійсним чи застосування наслідків нікчемності правочину. Вбачається правильним визнати такий правочин недійсним чи застосувати наслідки нікчемності правочину. Вказане буде правильним особливо в тому випадку, коли таке майно за віндикаційним позовом не може бути витребуване у добросовісного набувача.
Відповідно до ст. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.
Виникає питання: чи взагалі недійсний правочин є "правочином".
Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Таким чином, правочин завжди дійсний, але він може бути дійсним умовно. Заінтересована особа може його оспорити, і тоді він втратить силу за рішенням суду.
Проте нікчемний правочин, який недійсний із самого початку, незалежно від рішення суду, і, відповідно, в плані створення наслідків, на які була направлена воля сторони, насправді є "ніщо". І правове значення такого правочину полягає лише у тому, що він або взагалі не породжує ніяких наслідків, або породжує наслідки, сторонами небажані, що мають характер санкції за неправомірну дію.
Якщо правочин — це дія правомірна, то недійсний правочин не є правочином.
Нікчемність правочину дозволяє без судових баталій відмовитися від виконання правочину, а також без жодного доведення його недійсності вимагати від суду примусового вживання правових наслідків нікчемності правочину від іншої сторони.
Суд, встановивши при розгляді справи факт здійснення нікчемного правочину, констатує його недійсність і має право застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину за власною ініціативою (ст. 216 ЦК України).
Нікчемний правочин, виконання якого не почато жодною із сторін, не породжує юридичних наслідків. Разом з тим, якщо сторони мають намір почати виконувати нікчемний правочин, будь-яка заінтересована особа, правам якої виконання цього правочину може створити загрозу, також має право на підставі ст. 16 ЦК України пред'явити позов про заборону виконання правочину як дії, що створює загрозу порушення права.
Нікчемний правочин, поза сумнівом, є недійсним незалежно від рішення суду. Але це зовсім не виключає права сторін звернутися до суду з приводу недійсності нікчемного правочину, навіть не вимагаючи застосування передбачених в законі наслідків. Уся справа лише в характері заявленого позову. При визнанні оспорюваного правочину недійсним має місце позов про перетворення: існуюче між сторонами договірне правовідношення через рішення суду стає недійсним із всіма випливаючими звідси наслідками. При нікчемності правочину йдеться про позов про визнання наявності факту, з яким закон пов'язує нікчемність правочину. Отже, такого роду звернення до суду вкладається в рамки способу захисту, передбаченого в ст. 16 ЦК України — визнання права.
При задоволенні позову в мотивувальній частині рішення суду про визнання договору недійсним повинно бути вказано, що він є нікчемним. У цьому випадку наслідки недійсності такого договору застосовуються судом на вимогу будь-якої заінтересованої особи або за власною ініціативою.
У зв'язку з тим, що нікчемний договір не породжує юридичних наслідків, окрім наслідків пов'язаних із його нікчемністю (застосування майнових кон-фіскаційних санкцій), такий договір повинен бути визнаний недійсним неодмінно лише з моменту його здійснення. Виносячи рішення про визнання, суд, усуваючи спірність, вносить визначеність в питання про існування, зміст та об'єкт спірного правовідношення.
На підтвердження позиції, що нікчемний правочин може в судовому порядку визнаватися недійсним, можна привести те, що відповідно до ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним; такий правочин є нікчемним. Проте ч. 1 ст. 207 ГК України передбачено, що господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і .суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
На нашу думку, слід мати на увазі також те, що подання позову про визнання недійсним правочину є неможливим у випадку, коли йдеться про правочини, що підлягають нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
Відповідно до ст. 210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.
Наприклад, згідно зі ст. 794 ЦК України договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладений на строк не менше трьох років (1 рік до 10.01.2007), підлягає державній реєстрації.
На сьогодні з метою забезпечення реалізації фізичними і юридичними особами права на визнання державою правочинів, щодо яких передбачена державна реєстрація, до прийняття Верховною Радою України згідно із статтею 210 ЦК України відповідного закону, діє Тимчасовий порядок державної реєстрації правочинів, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 р. № 671.
Пунктом 6 Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів передбачено, що державна реєстрація правочинів проводиться шляхом внесення нотаріусом запису до Реєстру одночасно з його нотаріальним посвідченням.
Відповідно до ч. 2 ст. 631 ЦК Укра-. їни договір набирає чинності з моменту його укладення.
Відповідно до ч. З ст. 640 ЦК України договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації — з моменту державної реєстрації.
Таким чином, договір, що був вчинений без нотаріального посвідчення та державної реєстрації, яким він підлягав, є неукладеним і на цій підставі не породжує для сторін жодних прав і обов'язків.
Беручи до уваги те, що недійсним може бути визнаний лише укладений правочин, провадження у. справі про визнання недійсним такого договору повинно бути припинене у зв'язку з відсутністю предмета спору, проте з обов'язковим застосуванням наслідків нікчемності правочину.
Деякі особливості наслідків недійсних правочинів будуть подані автором в наступній статті.
Роман ГОСЕДЛО, юрист
Юридичний вісник України № 29 ( 21 - 27 липня 2007 року)