Визнання добросовісності відправним принципом цивільного права та закріплення принципу вини як однієї з підвалин цивільної відповідальності зумовлює потребу в існуванні правового інструментарію, здатного забезпечити як чітке функціональне розмежування вини та невинуватості, так і визначення співвідношення обох цих правових явищ та юридичних оцінок відповідних їм поведінкових станів з добросовісністю як фундаментальним принципом цивільно-правового регулювання (п. 6 ст. З ЦК України). Проте для цього останній має бути закріплений у формі стислого і зрозумілого визначення змістовних ознак добросовісної поведінки та надійних критеріїв її практичного встановлення у конкретних життєвих ситуаціях.
Що ж стосується відповідного аспекту законодавчої регламентації структури й особливостей функціонування механізму цивільної відповідальності, то він, очевидно, також має виражатися у нормативно-правовому визначенні ознак невинуватості саме як специфічного (властивого відповідному правовому інституту) втілення добросовісності, та вини — як її антипода при кваліфікації поведінки суб'єкта відповідальності. При цьому слід виходити з того, що на відносини цивільно-правової відповідальності (як договірної, так і деліктної) повною мірою поширюється дія ч. 3 ст. 509 ЦК, згідно з якою будь-яке зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
І вина, і недобросовісність змістовно завжди характеризуватимуться закріпленим нормативно, а у певних , випадках і у процесуальних актах , юрисдикційних органів докором, звернутим до особи, яка діє всупереч вимогам доброї совісті, не виявляючи у , своїй поведінці необхідних моральних , якостей (зазвичай у цьому контексті говорять про обачність і турботливість) та не вживаючи у зв'язку з цим розумно очікуваних від неї за даних обставин заходів з метою належного виконання своїх цивільних обов'язків. В силу зазначеного об'єктивне право в аспекті визначення правового становища особи має зважати на суб'єктивну бездоганність або, навпаки, докірливість її поведінки — звичайно, якщо це не є недоцільним з огляду на зміст врегульованих відносин та не суперечить суті застосованих заходів захисту цивільних прав та інтересів.
Аналіз напрямів, у яких зазвичай ведуться наукові дослідження добросовісності як галузевого принципу і суб'єктивної умови застосування окремих засобів цивільно-правового регулювання, засвідчує фокусування уваги дослідників на тих інтелектуально-вольових аспектах поведінки особи, які так чи інакше пов'язані з можливістю заподіяння шкоди оточуючим. Це дає підстави для припущення про тісний зв'язок і навіть пряму сполучуваність як принципів добросовісності й „ вини, так і суб'єктивних характеристик відповідних поведінкових моделей, яким дається правова оцінка. Одначе там, де йдеться про завдану шкоду, виникає й питання про її відшкодування, що забезпечується функціонуванням механізму цивільно-правової відповідальності. Тому його складові (і принцип вини передусім) постають у цьому світлі як ключові гарантії додержання вимог доброї совісті всіма суб'єктами цивільного права.
Зважаючи на вказане, лінія розмежування специфічних для різних видів цивільних відносин форм дотримання або порушення обов'язкових з погляду права моральних велінь вочевидь має визначатися колом обставин, що зумовлюють застосування до правопорушника заходів цивільно-правової відповідальності. Тобто там, де виникає питання про відшкодування фактично завданої або обґрунтовано передбачуваної майнової або немайнової, договірної чи позадоговірної шкоди, — там реалізація засади добросовісності "запускає" дію принципу вини й спричинює кваліфікацію діяння, вчиненого внаслідок виявленої недобросовісності, як винного. Натомість у інших випадках, яким би ступенем ймовірності заподіяння шкоди не характеризувалося правопорушення і які б відмінні від відповідальності захисні заходи не вживалися б, недобросовісність не трансформується у спеціально-юридичну вину.
Скажімо, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 991 ЦК і п. 3 ч. 1 ст. 26 Закону України "Про страхування" страховик має право відмовитися від здійснення страхової виплати у разі подання страхувальником свідомо неправдивих відомостей про предмет договору страхування або факт настання страхового випадку. Не викликає сумніву, що у цьому випадку йдеться про захист цивільних прав саме від недобросовісних дій відповідної сторони. Причому їх інтелектуально-вольовий зміст є ідентичним умислу. Втім, на відміну від останнього в його розумінні як однієї з форм вини, тобто характеристики суб'єктивної умови цивільної відповідальності, передбачені вищезазначеними нормами правові наслідки умисного порушення інформаційного обов'язку страхувальника полягають у позбавленні недобросовісного контрагента права вимоги до страховика. Отже, йдеться про організаційно-правову санкцію, не пов'язану з можливою компенсацією будь-яких майнових чи немай-нових втрат потерпілої сторони.
Прикладом застосування згаданих законоположень слугує ухвала Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21.06.2006 р. у справі за позовом Н. до ЗАТ про стягнення страхового відшкодування. Позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що 26.01.2005 р. між ним та відповідачем було укладено договір добровільного страхування транспортного засобу і застраховано автомобіль. Згідно з умовами договору Н. сплатив страховий тариф у розмірі 4,9% від ринкової вартості автомобіля (484200,00 грн на момент страхування) — 23725,00 грн. Унаслідок дорожньо-транспортної пригоди 03.07.2005 р. сталася повна конструктивна загибель автомобіля, про що позивач повідомив страховика у встановленій договором формі. Після відмови ЗАТ у виплаті страхового відшкодування Н. звернувся з позовом про стягнення з відповідача 459990,00 грн.
Місцевий суд, з яким погодилася й апеляційна інстанція, позов задовольнив. Проте Верховний Суд України рішення й ухвалу нижчих судів скасував, направивши справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна інстанція виходила головним чином з того, що всупереч вимогам процесуального законодавства районний суд належним чином не перевірив пояснень відповідача.
Заперечуючи проти позову, ЗАТ посилалося на те, що страхувальнику відмовлено у виплаті страхового відшкодування, оскільки він надав свідомо неправдиві відомості про свій автомобіль, зокрема завищив його ринкову вартість; не відповідав дійсності ні рік випуску, ні ідентифікаційний номер кузова; не вказав, що автомобіль розшукується страховими компаніями, та надав недостовірні відомості про обставини ДТП. У висновку спеціаліста з дослідження механізму ДТП зазначено, що конфігурація та характер пошкоджень на застрахованому автомобілі не відповідають формі слідоутворюючого об'єкта — бордюру висотою 28—29 см. Виявлені пошкодження не могли утворитися при наїзді на цей бордюр за обставин, зазначених у поясненнях водія та наданій схемі ДТП, а можуть бути результатом падіння автомобіля з висоти на досить значній швидкості руху (в глибокий кювет), наїзду на перешкоду та переміщення по поверхні, яка мала значні нерівності (Вісник Верховного Суду України - 2006. - № 12).
Урахування засад розумності й справедливості та специфіки відносин відповідальності змушує з певними застереженнями сприймати твердження, що добросовісність вимагає від учасника цивільних відносин діяти так, щоб здійснення ним своїх суб'єктивних прав і обов'язків не завдавало шкоди іншим особам (Белов В.А. Добросовестность, разумность, справедливость как принципи гражданского права // Законодательство. — 1998 — № 8. — С. 49—50). Річ у тім, що шкода може бути наслідком вчинення правомірних дій, її може спричинити також і дія, що становить форму належної реалізації суб'єктивного права особи (без порушення меж його здійснення й відповідно до призначення відповідного права). У такого роду випадках зазвичай вочевидь нерозумно і несправедливо вимагати від особи надавати перевагу інтересам потенційного потерпілого, які цілком об'єктивно суперечать інтересам уповноваженої особи.
Крім того, у ряді випадків — скажімо, при крайній необхідності та необхідній обороні — об'єктивна правомірність заподіяння шкоди й добросовісність поведінки суб'єкта права можуть визначатися обставинами, у зв'язку з якими і в яких здійснювався самозахист, а також самими розмірами фактично завданої шкоди.
Виходячи з викладеного можна стверджувати, що добросовісними й невинними є будь-які дії, якими завдано шкоди іншій особі, якщо ця шкода стала наслідком здійснення певного суб'єктивного цивільного права в належній формі й відповідно до його призначення та (або) за умови, що за даних обставин було б нерозумно очікувати й несправедливо вимагати відмови суб'єкта від реалізації свого права або вжиття ним позитивних дій з метою відвернення або мінімізації втрат іншого учасника цивільних відносин, а завдана потерпілому шкода є виправданою з огляду на фактичні обставини справи і мету вчинених дій.
Таким чином, суть добросовісності як принципу правового регулювання у контексті цивільної відповідальності полягає не у "оберіганні" будь-що всіх і кожного, а у спонуканні учасників цивільних відносин до: 1) розумних вчинків у цілях запобігання неправомірному порушенню чужих суб'єктивних цивільних прав; 2) недопущення завдання невиправданої шкоди при здійсненні власного цивільного права особи; 3) додержання норм чинного законодавства.
Зазначене зумовлює особливості використання недобросовісності (у її вузькому, спеціальному розумінні) й вини як суб'єктивних умов застосування певних заходів захисту цивільних прав та інтересів, оскільки вони набувають такого значення й виявляють здатність виконувати функцію справедливого узгодження інтересів учасників цивільних правовідносин лише у зв'язку з об'єктивно протиправними вчинками особи у формі порушення суб'єктивного права потерпілого (кредитора), зловживання своїми правами, невизнання чи оспорювання прав інших суб'єктів. При цьому про вину можна говорити виключно з огляду на фактичне порушення чужих прав і одночасне встановлення належних об'єктивних умов відповідальності, тоді як недобросовісність може виконувати роль самостійної підстави настання небажаних для правопорушника організаційно-правових наслідків або чинника, що зумовлює відмову у визнанні за особою певного права. У такого роду випадках саме недобросовісність як така, тобто морально-правова оцінка інтелектуально-вольових аспектів поведінки особи зумовлює констатацію об'єктивної неправомірності відповідних дій чи бездіяльності, домагань тощо.
Водночас правомірність певних дій учасника цивільних відносин виключає саму можливість обговорення питання про його вину або недобросовісність. Справедливість цієї тези підтверджує постанова Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 27.09.2005 р. у справі за позовом Кооперативу до Банку про стягнення 5026505,00 грн, у якій, скасовуючи акти попередніх судових інстанцій, ВСУ виходив з такого.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, послався як на одну з підстав відшкодування шкоди відповідачем на неправомірність його дій; що виявилася у зверненні з заявою про порушення провадження у справі про банкрутство Кооперативу за відсутності безспірних вимог, як того вимагають статті 1, 6 і 7 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Таке звернення, вважав місцевий суд, є зловживанням правом з боку відповідача в розумінні ч. 3, ст. 13 ЦК, чим позивачу заподіяно збитки та моральну шкоду.
Верховний Суд України з зазначеними міркуваннями не погодився і скасував постановлені у справі рішення місцевого господарського суду, постанови апеляційного і Вищого господарського судів. При цьому вища судова інстанція країни керувалася такими мотивами.
Згідно з ч. 3 ст. 13 ЦК не допускаються дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Але судами не було наведено правового обґрунтування того, що звернення відповідача до суду з заявою про порушення провадження у справі про банкрутство позивача мало на меті заподіяння шкоди Кооперативу або є зловживанням правом в інших формах, а не виявом наміру захистити свої порушені права.
ВСУ наголосив, що: право на звернення до суду гарантоване Конституцією України і може .бути реалізоване, зокрема, коли, особа вважає, що її права порушені; особа зазвичай не є такою, що діє неправомірно і тоді, коли суд відмовляє їй у задоволенні позову, заяви, скарги чи припиняє провадження у справі про банкрутство, порушеній за її заявою; негативні наслідки для такої особи у наведених випадках, як правило, охоплюються покладенням на неї судових витрат відповідно до вимог процесуального законодавства.» Врешті-решт Верховний Суд України резюмував: "Правомірна поведінка особи не може бути підставою для задоволення позову про відшкодування шкоди" (Юридичний вісник України. — 2006. - № 30).
Притаманний цивільно-правовій відповідальності принцип вини є чи не найпоказовішим з усіх решти прикладів використання вітчизняним законодавцем засади добросовісності саме як правового регулятора прямої дії, а не тільки як відправного положення, що фіксує: 1) абстрактний обов'язок додержуватися вимог доброї совісті — як невід'ємної складової моральних засад суспільства — при набутті, здійсненні й захисті цивільних прав, створенні та виконанні цивільних обов'язків; 2) обов'язковий ціннісний чинник, що підлягає врахуванню у разі застосування аналогії права; 3) додатковий критерій тлумачення норм цивільного законодавства, умов договору, звичаїв тощо. Тому й недобросовісність у її спеціальному розумінні (як правовий засіб, не пов'язаний з покладанням на особу обов'язку з відшкодування ймовірно завданої договірної або позадоговірної шкоди) чітко відрізняється від вини за відповідним функціональним критерієм, що визначається специфікою правових наслідків встановлення тієї чи іншої характеристики суб'єктивної сторони поведінки й пов'язаними з нею підставами та об'єктивними умовами застосування належних захисних заходів.
У одних випадках (щодо вини) такою підставою може бути лише порушення суб'єктивного цивільного права кредитора, у інших — також і різного роду протиправні домагання й такі порушення норм цивільного законодавства, які напряму не спричинюють порушення чужих прав, а також зловживання правопорушником належними йому суб'єктивними правами. І якщо вина набуває правового значення тільки за одночасного встановлення факту наявності сукупності об'єктивних умов, необхідних для застосування певного заходу відповідальності (як мінімум — щодо неустойки — протиправності), то "спеціальна" недобросовісність зазвичай або постає у парі з самою лишень протиправністю, або ж — причому найчастіше — безпосередньо сама й зумовлює неправомірність вчиненого діяння.
Самодостатність недобросовісності
Абсолютно самодостатній вияв відмежованої від вини недобросовісності враховано законодавцем у ч. 5 ст. 1224 ЦК, відповідно до якої може бути усунена від спадкування особа, яка ухилялася від на-- дання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані. Наприклад, апеляційний суд м. Києва в рішенні від 21.06.2007 p., прийнятому за наслідками апеляційного перегляду справи за позовом Л.Т. до А.С., третя особа, що не заявляє самостійних вимог, — Н.К., про усунення від права на спадкування, дійшов висновку про обґрунтованість позову, оскільки, на думку суду, позивачка довела, що відповідачка А.С. ухилялася від надання допомоги O.K., яка через похилий вік та хворобу була у безпорадному стані (Усунення від права на спадкування // Юридичний вісник України.. - 2007. - № 35. - С. 14).
Самодостатність недобросовісності може бути й відносною, виявляючись ніби субсидіарно до порушення суб'єктивних цивільних прав потерпілого (як це має місце у правовідносинах щодо витребування в натурі майна з незаконного володіння недобросовісної особи, яка усвідомлює протиправність набуття чужої речі).
Прикладом урахування "спеціальної" недобросовісності правопорушника як самодостатньої підстави для застосування заходу захисту, що не є ані цивільно-правовою санкцією загалом, ані заходом відповідальності зокрема, слугує абз. 2 ч. 3 ст. 92 ЦК. Зазначена норма відмовляє у захисті інтересів недобросовісного учасника цивільних відносин, який заперечує юридичну силу встановлених обмежень щодо повноважень представників свого контрагента — юридичної особи, хоча зазначений суб'єкт знав чи за всіма обставинами не міг не знати про ці обмеження. Звичайно, наведена у Цивільному кодексі характеристика дій "заявника" свідчить про його крайню недобросовісність, яка в умоглядному зіставленні з ознаками вини дорівнювала б прямому (злому) умислу. Адже усвідомлюючи неправомірність своєї позиції, правопорушник прагне скористатися певною правовою настановою всупереч її меті — щоб без належної правової підстави поставити відповідну юридичну особу в невигідне для неї становище і здобути з того вигоду для себе.
Правовий результат виявлення недобросовісності, відмежованої від вини за критерієм юридико-фактичної підстави застосування певного заходу цивільно-правового захисту може зумовлювати й настання невигідних для недобросовісної особи майнових наслідків. Однак на відміну від ситуації, яка виникає під час реалізації заходів цивільно-правової відповідальності, тут не відбуватиметься якогось компенсаційного переміщення матеріальних благ з майнової сфери боржника у майнову сферу кредитора. Натомість йтиметься про використання окремих форм відновлення становища, яке існувало до порушення (п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК), а також примусове виконання в натурі майнового обов'язку, що випливає з припинених правовідносин (пункти 5 і 7 ч. 2 ст. 16 ЦК). Наочним прикладом вжиття першого з означених способів цивільно-правового захисту може слугувати не обмежене якими-небудь життєвими обставинами право власника вимагати повернення належного йому майна від недобросовісного володільця (ст. 387 ЦК).
У плані ілюстрування можливого взаємозв'язку недобросовісності з передбаченими законодавцем майновими наслідками такого роду неналежної поведінки показовим виглядає й положення абз. 2 ч. 2 ст. 1039 ЦК щодо права управителя, який не знав і не міг знати про те, що передане йому в управління майно перебуває у заставі, розірвати договір і вимагати виплати належної йому за договором плати відповідно до строку управління цим майном. У змальованій ситуації законодавець вочевидь зважає і на добросовісність управителя, і на недобросовісність установника, який не повідомив свого контрагента про заставу відповідного майна й порушив тим самим свій обов'язок та відповідне право кредитора. З огляду на цю обставину останньому надається правова можливість не тільки вимагати припинення порушених правовідносин, а й застосування вищевказаних майнових наслідків, які дозволять захистити його майновий інтерес.
Іншим прикладом у тому ж ряду слугує недобросовісність особи, яка на момент набуття майна фізичної особи, оголошеної померлою, знала про те, що ця особа жива, — це спричинює виникнення у правопорушника обов'язку повернути вказане майно у натурі, а у разі неможливості цього — відшкодувати його вартість (ч. З ст. 48 ЦК). Примітно, що й тут передбачені законом майнові наслідки встановлено зважаючи на порушення суб'єктивного цивільного права потерпілої сторони недобросовісними діями правопорушника, а за своїм функціональним змістом вони є конкретизованою формою відновлення, становища, яке існувало до порушення.
Так, апеляційний суд м. Києва у рішенні від 07.06.2007 р. (справа за позовом Є.К. до М.Б., М.П., І.П., третя особа — Київське міське управління юстиції, про визнання договору купівлі-продажу та свідоцтва про право на спадщину недійсними та виселення) відхилив доводи апеляційної скарги щодо порушення судом першої інстанції вимог ст. 48 ЦК. Натомість суд зважив на пояснення позивача, який стверджував, що на час визнання його померлим він постійно про^ живав у м. Києві, його місце проживання було відоме матері М.П., сестрі І.П. та М.Б, оскільки останні постійно спілкувалися з ним. Дії з визнання його померлим і оформлення договору купівлі-продажу квартири відповідачі вчинили з метою позбавлення Є.К. права на квартиру. Як зазначається у вищезгаданому рішенні апеляційного суду, М.Б. рішення суду першої інстанції не оскаржував, в суді апеляційної інстанції стверджував, що купив спірну квартиру за 25000,00 доларів, проте жодного доказу зазначеної обставини не надав. Враховуючи зазначене, апеляційний суд дійшов висновку, за яким пояснення Є.К. про те, що на час набуття М.Б. права на спірну квартиру останній знав, що позивач живий, заслуговують на увагу (Правові наслідки оголошення фізичної особи померлою // Юридичний вісник України. — 2007. — № 34. - С. 14-15).
Отже, невідповідність параметрам добросовісності конкретних характеристик діяння учасника цивільних відносин залежно від мети правового регулювання може призводити не тільки до ненабуття ним певного права або відмови йому у праві на використання того чи іншого засобу правового захисту, а й до зміни його правового становища через покладання на нього додаткового правового обтяження, включно з майновим обов'язком відшкодувати матеріальні та -моральні втрати кредитора. Останнє матиме місце у разі такого порушення суб'єктивного цивільного права іншої особи, яке сталося у зв'язку з обставинами, сукупність яких формує належний комплекс умов цивільно-правової відповідальності боржника. І якщо у першому з означених випадків можна говорити про порушення принципу добросовісності загалом, то у другому — про можливість застосування цивільно-правових санкцій, у тому числі й заходів відповідальності, причому останніх — саме у зв'язку з виною відповідальної особи у порушенні чужого суб'єктивного права. Зважаючи на це, принцип вини в цивільному праві є нічим іншим як зворотним боком принципу добросовісності. От тільки особливість першого з названих принципів полягає у локалізації його виявів виключно у сфері відносин цивільної відповідальності, тоді як дія вимог добросовісності як загальної засади цивільно-правового регулювання поширюється на всі без винятку суспільні відносини, врегульовані нормами цивільного законодавства.
Якщо відступ від принципу добросовісності при порушенні чужих прав може за наявності інших необхідних умов ініціювати дію механізму відповідальності, побудованого на принципі вини, то поза зв'язком з відповідальністю наслідки недобросовісності, як правило, можуть виявлятися у застосуванні превентивних правових заходів, різного роду організаційно-правових результатах або вилученні у правопорушника належного потерпілому майна. Залежно від характеру правопорушення частина зазначених правових наслідків, будучи такими, що об'єктивно перешкоджають досягненню неправомірного інтересу заінтересованої особи, тим не менш не змінюють її прав і обов'язків, тоді як інші ставлять цього суб'єкта в небажане для нього правове 'становище, зумовлюючи позбавлення зазначеної особи певного суб'єктивного цивільного права, покладання на неї додаткового обов'язку тощо.
Іншими словами, на відміну від вини недобросовісність як морально-правова оцінка інтелектуально-вольових компонентів поведінки особи, правовий стан якої розглядається незалежно від можливого набуття нею статусу суб'єкта відповідальності, виконує роль цілком самодостатнього засобу, що може зумовлювати як зміну правового становища учасника цивільних відносин (відносно рідко), так і надання йому юридичної визначеності без жодного обтяження недобросовісного суб'єкта додатковими обов'язками або позбавлення його яких-небудь прав. До того ж навіть у разі спричиненої "спеціальною" недобросовісністю зобов'язаної особи зміни її правового становища не йтиметься про можливість передання від боржника кредиторові певної матеріальної компенсації за ймовірно завдані йому майнові або моральні втрати. Зазначене, втім, не заперечує допустимості паралельного застосування в окремих випадках разом з правовими засобами, передумовою використання яких є відмежована від вини недобросовісність, також і заходів відповідальності, суб'єктивною умовою застосування якої, за загальним правилом, є вина боржника.
Володимир ПРИМАК, кандидат юридичних наук, головний редактор журналу "Юридична Україна"
Юридичний вісник України № 37 ( 15-21 вересня 2007 року)