В адміністративному судочинстві України кожний доказ відіграє особливу роль у процесі встановлення істини у справі. їхня схожість та неоднозначність не означає неможливість їх упорядкування. Для визначення місця того чи іншого доказу в системі створена їх класифікація.
Класифікація дозволяє глибше вивчити окремі сторони доказів (шляхом виявлення різниць та подібностей), сприяє точнішому вираженню у нормах процесуального права окремих правил збирання та дослідження доказів, допомагає точніше враховувати їх при оцінці й таким чином служить дієвим засобом здійснення завдань доказування. Класифікація також забезпечує правильне використання понять і термінів, допомагає ліквідувати неоднозначність мовних понять. Крім того, як і в інших галузях науки, в адміністративному праві класифікація допомагає систематизації набутих знань.
Але при цьому класифікація доказів повинна базуватися на правильному врахуванні об'єктивних властивостей явиш, що класифікуються. Одні ознаки є основою поділу доказів, виходячи з їхнього змісту, інші відображають специфіку процесуальної форми. Наукова класифікація являє собою розташування таких явищ відповідно до внутрішньо властивій їм послідовності. В основі такого розташування повинні бути об'єктивні відмінності класифікаційних предметів.
Класифікація доказів — це дія, яка має кілька основ, вона має складну і розгалужену систему, оскільки самі докази різні за своїм походженням, вони мають різну структуру і неоднакові функції в процесі доказування. Труднощі виникають також і з термінологією.
В юридичній літературі найбільш поширеним є поділ доказів з точки зору їх змісту, тобто за ознакою, що характеризує докази як фактичні дані. Разом з тим, на нашу думку, велике значення мають й інші класифікаційні ознаки.
Подібного впорядкування потребують так чи інакше всі докази, що використовуються в адміністративному судочинстві. Оскільки ці докази за своєю суттю нічим не вирізняються від кримінально-процесуальних та цивільно-процесуальних, то за основу можна взяти класифікацію, здійснену в цих науках.
Разом з тим, специфіка доказів в адміністративному судочинстві передбачає знаходження й інших підстав для такого впорядкування. Наприклад, можлива класифікація залежно від характеру отриманої суб'єктом інформації, від методів знаходження, від часу виникнення тощо.
Класифікація доказів в адміністративному судочинстві за загально розповсюдженими ознаками, що належать лише цьому виду доказів, має наступний вигляд.
За носіями фактичних даних та механізмом формування докази- можуть бути поділені на особові та речові.
Кожна подія відображається у свідомості людей, які беруть участь у ній або ж її спостерігають у вигляді різних змін на речах та документах. Механізми цих відображень вирізняються один від одного. В одному випадку це образи і поняття, що стосуються галузі психіки, в іншому — зміни предметів матеріального світу — речей, їх властивостей і відносин, тобто фізичні та механічні зміни. Вирішальним критерієм у цій класифікації є зміст, тобто чи походить інформація від осіб, чи вона міститься у предметах та документах.
Отже, між особовими та речовими доказами є відмінності у способах та умовах формування і переробки інформації. Відмінності є також і в процесуальному режимі.
Особові докази, у свою чергу, діляться на три групи. До першої належать пояснення сторін, третіх осіб та їх законних представників, а також показання свідків. При цьому пояснення та показання можуть бути як в усній, так і в письмовій формі (у вигляді пояснення). Закон не вимагає обов'язкової письмової форми пояснень та показань.
До другої групи належать також висновки експертів. Головним призначенням експертизи в адміністративному судочинстві є якісна оцінка фахівцем обставин 'справи, усвідомлення та оцінка яких виходить за межі обов'язкових знань суддів адміністративного суду. Відповідно до ч.2 ст. 81 КАС України такими знаннями є спеціальні знання в галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо. Згідно зі ст. 85 КАС України як докази можуть виступати висновки додаткової та повторної експертизи. Підставою призначення додаткової або повторної експертизи є незадоволення суду якістю проведення експертизи, висновок якої був предметом дослідження в судовій справі.
До третьої групи особових доказів належать письмові докази. Відповідно до -ст. 79 КАС України письмовими доказами . є документи (у т.ч. електронні документи), акти, листи, телеграми, будь-які інші письмові записи, що містять у собі відомості про обставини, які мають значення- для справи. Письмові докази є об'єктом дослідження в суді у двох випадках — при клопотанні учасника адміністративного процесу або за ініціативою суду.
Речові докази — це носії певної визначеної інформації, яка може бути вилучена судом або експертом (якщо для цього необхідні спеціальні знання). Носіями інформації виступають не тільки люди і створені ними різноманітні письмові документи, але й інші об'єкти матеріального світу. У числі будь-якої інформації, яку здатні містити такі об'єкти, може бути й інформація, необхідна для встановлення об'єктивної істини та винесення обгрунтування правозастосовчого акта. Такі предмети матеріального світу законодавець іменує речовими доказами. Таким чином, речові докази — це зібрані, перевірені та оцінені у встановленому порядку предмети матеріального світу, властивості яких свідчать про обставини, що мають значення для справи.
Розподіл доказів на особові та речові допомагає правильніше з'ясувати об'єктивність кожного з них і його значення для процесу доказування. Найбільш об'єктивну інформацію можна взяти від другої групи доказів. У процесі психічної переробки та зберігання інформації людиною безсумнівно проявляються її індивідуальні властивості, тоді як інформація, яка є в предметах, не має цього. Разом з тим, враховуючи властивості психіки конкретної особи, умови сприйняття інформації, можна максимально наблизитись у процесі її відтворення до об'єктивної дійсності. Уточнення та перевірка доказувальної інформації повинні проходити залежно від механізму її утворення і зберігання (наприклад, постановка додаткових сумнівних запитань, перевірка справжності документа шляхом проведення огляду, експертизи тощо).
За характером джерела походження інформації докази поділяються на первісні та похідні. Первісними доказами є першоджерела інформації про обставини справи, які потрібно встановити: дійсні документи, речові докази, показання свідків-очевидців та інші. Похідними є докази, які містять не первісну інформацію, а інформацію, отриману з інших джерел: копії документів, показання свідків стосовно того, що вони чули від інших осіб, копії речових доказів (зліпки, фотографії тощо). У тих випадках, коли в законі не містяться вимоги про використання тільки первісних доказів, в адміністративному процесі можуть використовуватись і первісні, і похідні. Однак частіше всього на практиці віддається перевага первісним доказам. Це пояснюється тим, що доказова сила інформації в міру віддалення її від джерела знищується. Первісні докази переважні й у тому випадку, коли законодавець не потребує обов'язкового їх використання у справі.
Разом із цим, повністю відмовитись від похідних доказів неможливо, та й немає потреби. Так, копії документів можуть бути поширені серед будь-якої кількості осіб, знімки або зменшені зліпки речових доказів можуть бути відправлені у найвіддаленіші місця без побоювання їх пошкодження або втрати тощо.
Стосовно адміністративного факту докази поділяються на прямі та побічні. Підставою для такого поділу є різниця в структурі обгрунтування доказувального факту.
На наш погляд, поняття прямого доказу повинно бути обмежене рамками предмета доказування. Але, оскільки ст. 69 та ст.138 КАП України називає інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи", то і прямими доказами будуть ті, що мають значення для правильного вирішення справи.
Найбільш розповсюдженим в юридичній літературі поняттям побічного доказу є доказ, який у результаті багатоступінчатої процедури спочатку обґрунтовує існування проміжного факту, а потім, через нього — предмет доказування.
Отже, побічні докази становлять собою свідчення про проміжні факти, окремі деталі якоїсь події, що має відношення до справи. Ці деталі використовуються для встановлення елементів предмета доказування. Зрозуміло, що найчастіше побічні докази успішно використовуються для встановлення головного елемента.
Практичне значення цього розділу полягає в недопустимості переоцінки прямих доказів і недооцінки побічних. Логічний шлях від побічних доказів до події складніший, ніж від прямих, тому його треба використовувати разом з іншими. Водночас один прямий доказ також не може бути в основі вирішення справи. Всебічно, повно і об'єктивно варто розглядати як прямі, так і побічні докази.
Залежно від правомірності висунутих вимог у позові докази поділяються на обвинувачувальні та виправдовуючі. Обвинувачувальні докази — це свідчення про факти, які встановлюють обставини, що підтверджують правомірність подання позовної заяви, таким чином підтверджуючи незаконність дії, яка оскаржується. Виправдовуючі докази — це відомості про факти, що обґрунтовують заперечення особи (осіб), таким чином підтверджуючи правомірність дії (дій), що оскаржуються.
Так, у ст.2 КАСУ йдеться про те, що в адміністративному судочинстві суди мають приймати рішення з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, неупереджено, добросовісно і розсудливо.
В основі поділу доказів на обвинувальні та виправдовуючі лежить об'єктивна ознака — відношення цих доказів до предмета доказування. І точка зору особи, яка займається провадженням, повинна базуватись на цій ознаці й не відступати від неї. Правильність висновків весь час перевіряється в наступних стадіях провадження у справі.
Для всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи треба виявляти як обвинувачувальні, так і виправдовуючі докази. У ході провадження можливі випадки, коли докази, які виступають, на перший погляд, як виправдовуючі, набувають далі оцінки обвинувачувальних — і навпаки.
Поділ доказів на обвинувачувальні та виправдовуючі має значення тільки стосовно конкретної справи. При цьому, який саме доказ встановлено, залежить від значення самого доказу, його фактичного змісту, а не від того, ким він надається чи знайдений. Тому, якщо спочатку доказ був обвинувачувальним, а потім став виправдовуючим, це сталося тому, що було відкрито його справжній зміст, раніше не помічений, а не відбулося якесь "перетворення" або "трансформація".
Також залежно від характеру отриманої суб'єктом вживання інформації докази можуть бути перепрацьованими (концентрованими) та звичайними. А залежно від джерела докази поділяються на докази, що містяться у поясненнях сторін; поясненнях третіх осіб; поясненнях представників сторін і третіх осіб; показаннях свідків; письмових доказах; речових доказах; висновках експертів.
Олена УМНОВА, суддя Печерського районного суду
Юридичний вісник України № 1-2 (5 - 18 січня 2008 року)