Незважаючи на свободу заповіту та надання необмежених прав власнику щодо розпорядження майном, закон усе ж таки обмежує його у праві розпорядження частиною майна. Це означає, що заповідач не може позбавити повністю спадщини своїх неповнолітніх, повнолітніх непрацездатних дітей, непрацездатну вдову (вдівця) та непрацездатних батьків. Це найближчі до спадкодавця особи, котрі незалежно від змісту заповіту мають право вимагати, щоб їм була залишена зі спадщини половина їх законної частки.
Стаття 1241 Цивільного кодексу України право на обов'язкову частку у спадщині пов'язує зі статусом певної особи: неповнолітні та непрацездатні.
Неповнолітні — особи до 18 років, як правило, вважаються такими, що не можуть працювати, хоча ст. 35 Цивільного кодексу регламентовано, що особа з 16 років може працювати за трудовим договором і їй надається повна цивільна дієздатність. Тобто термін "повна цивільна дієздатність" встановлює можливість працювати і забезпечувати самого себе всім необхідним. Таким чином, вказана особа могла б позбавлятися права на обов'язкову частку у спадщині, але суд не має таких повноважень, оскільки він вправі лише зменшити розмір цієї частки. На практиці дане положення важко втілюється, оскільки нотаріально процедурою видачі свідоцтва про право на спадщину передбачений порядок встановлення працездатності осіб за свідоцтвом про народження та паспортом, з яких неможливо реально встановити: працює спадкоємець чи ні.
Повною цивільною дієздатністю можуть наділятися й особи, котрі записані матір'ю і батьком дитини, що свідчить, з одного боку, про їх обов'язок забезпечувати себе та свою дитину всім необхідним. Але виходячи з умов реального життя, такі "діти" потребують допомоги батьків, що підтверджується ст. 16 Сімейного кодексу. Тому набуття названими особами повної цивільної дієздатності необхідно розглядати у сукупності з реальними відносинами між ними і спадкодавцем. Зокрема, якщо, спадкодавець надавав допомогу своїм дітям та внукам, то тоді вони вправі претендувати на обов'язкову частку в розмірі, не меншому наданої спадкодавцем допомоги. Тобто і у цьому разі встановити однозначно статус особи неможливо.
Непрацездатність вдови (вдівця), батьків може зумовлюватися пенсійним віком та наявністю інвалідності. Але ці обставини свідчать також про потенційну непрацездатність. Однак на практиці особи пенсійного віку та інваліди працюють і отримують заробітну плату. Тому, такі особи фактично не мають права на обов'язкову частку у спадщині, але суд не може їх позбавити права на спадкування навіть у тому разі, коли вони ніяких відносин із спадкодавцем не підтримували. У зазначених випадках суд може лише істотно зменшити розмір обов'язкової частки.
Таким чином, добрі стосунки між спадкодавцем і спадкоємцями та надавана допомога або відповідний обов'язок — це загальна позитивна умова, яка дозволяє отримання обов'язкової частки спадщини у повному обсязі.
Для розрахунку обов'язкової частки необхідно розглянути загальний порядок її визначення. Так, розмір обов'язкової частки спадщини обчислюється шляхом умовного відсторонення спадкових відносин за заповітом і взяття у цьому разі за основу спадкування за законом. Такий спосіб розрахунку випливає з норми: "… половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом".
Отже, розмір обов'язкової частки спадщини визначається виходячи з того, що розмір усієї спадщини береться умовно за одиницю, а розмір частки спадкоємця за законом визначається шляхом поділу всієї спадщини на кількість спадкоємців за законом, що закликаються до спадкування ( умовно позначимо літерою "n" ).
Наприклад, після смерті спадкодавця залишилося п'ять спадкоємців за законом : n = 5, два з яких мають права на обов'язкову частку, а спадщина заповідана "сторонній особі" . Тоді кожний з них отримає: обов'язкова частка кожного із спадкоємців, що мають право на неї, буде дорівнювати :
1/5 х 1/2 = 1/10.
Спадкоємець за заповітом отримає все, що залишилося після відрахування двох обов'язкових часток :
1 — 1/10 — 1/10 = 4/5.
У наведеному способі розрахунку брався до уваги заповіт на все майно, у якому особа, що має право на обов'язкову частку, не зазначена і таким чином позбавлена права на спадкування.
На практиці існують заповіти, у яких така особа може бути зазначена як спадкоємець. Тому вона вправі спадкувати або за заповітом, або за правом на обов'язкову частку. Залежно від розміру отримуваної спадщини їй може бути вигідніше скористатися тим чи іншим правом.
Наприклад, у разі спадкування за заповітом п'яти спадкоємців один з них матиме право на обов'язкову частку, тоді така частка може обчислюватися так: за заповітом цій особі належатиме 1/5 частка спадщини, а за правом на обов'язкову частку, коли за законом не спадкував би жоден спадкоємець, — 1/1 х 1/2 = 1/2 частка спадщини.
Вираз "незалежно від змісту заповіту" дає можливість вести мову про те, що спадкування за правом на обов'язкову частку у спадщині — це самостійний вид спадкування, який може навіть здійснюватися разом із спадкуванням за заповітом. Хоч юридична практика свідчить про те, що спадкоємець має вибрати, який спосіб спадкування йому найбільш вигідний у конкретній правовій ситуації, і заявити про свої конкретні вимоги.
У наведеному розрахунку велике значення для встановлення обов'язкової частки має кількість спадкоємців за законом, які б спадкували за законом. Але коло спадкоємців за законом залежить й від того, що спадкоємець вправі відмовитися від прийняття спадщини. Такий спадкоємець, навіть не маючи права на обов'язкову частку, може впливати на її реальний розмір.
Відповідно до ч.2 ст. 1241 Цивільного кодексу до обов'язкової частки у спадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов'язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця.
Фраза "вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця" вказує на те, що на вартість отримуваної обов'язкової частки не впливає розмір майна, яке буде виділятися іншому із подружжя при поділі спільно набутого майна.
У випадку, коли заповідано частину майна, обов'язкова частка вираховується, виходячи із вартості всього спадкового майна, але виділяється такому спадкоємцеві з тієї частини майна, яке не охоплене заповітом, а залишена частина такого майна розподіляється між рештою спадкоємців за законом. Якщо такого майна недостатньо, тоді суми, яких бракує, можуть бути утримані із частини майна, що заповідано.
Право на отримання обов'язкової частки не може бути поставлено в залежність від згоди інших спадкоємців. Однак якщо інші спадкоємці заперечують проти видачі свідоцтва про право на спадщину на обов'язкову частку, то з відповідним позовом вони мають право звернутися до суду. Встановлений законом розмір обов'язкової частки може бути зменшений тільки в судовому порядку за позовом зацікавленої особи на підставі урахування відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, які існували за життя останнього, а також інших обставин, які мають істотне значення.
Якщо заповідачем для спадкоємця, який має право на обов'язкову частку, в заповіті встановлено обмеження та обтяження, зокрема виплата боргу, то вони є дійсними лише в тій частині, яка перевищує його обов'язкову частку.
Так, у разі зазначення у заповіті про обов'язок спадкоємців повернути борг спадкодавця це положення можна тлумачити як обтяження спадщини боргом. Хоча можна це спростувати на підставі ст.1218 Цивільного кодексу, за якою спадщина складається одночасно з прав та обов'язків спадкодавця. Тому боргові зобов'язання спадкодавця не є "обмеженнями" чи "обтяженнями", а є складовою спадщини.
Наприклад, у разі спадкування будинку (вартістю 30 000 грн) трьома спадкоємцями за заповітом, при існуванні боргу у 50 000 грн, один із спадкоємців за заповітом, який одночасно має право й на обов'язкову частку, успадкує:
1/3 х 1/2 = 1/6 спадщини, тобто 5 000 грн.
Тобто таку норму слід сприймати стосовно тих "обмежень" та "обтяжень", які встановлюються заповідачем на користь будь-яких осіб, включаючи відказоодержувачів, спадкоємців і, навіть, необмеженого кола осіб, коли йдеться про досягнення суспільно корисної мети, оскільки такі обмеження не повинні впливати на розмір обов'язкової частки. У той же час необхідно враховувати реальний стан спадщини. Тобто пропонується відмежовувати "обмеження та обтяження", які мали місце до відкриття спадщини як об'єктивну обставину, а після — з урахуванням суб'єктивного фактора, що впливає на права спадкоємців за правом на обов'язкову частку. Наприклад, якщо спадкодавцем укладено договір довічного утримання або спадковий договір, то наслідки посвідчення таких договорів мають сприйматися такими, як вони є, якщо набувач майна належним чином виконав всі свої обов'язки. У цьому разі предмет даних договорів не слід брати до уваги при визначенні обов'язкової частки, а в інших випадках, коли на спадкоємців покладено обо-в'язок вчинити дії для досягнення суспільно корисної мети, витрати за ними не повинні братися до уваги при визначенні обов'язкової частки.
Постановою Пленуму Верховного Суду від 30.05.2008 р. № 7 “Про судову практику у справах про спадкування” дане питання регулюється таким чином: “Перелік осіб, які мають право на обов'язкову частку, що визначений статтею 1241 Цивільного кодексу, є вичерпним і розширеного тлумачення не потребує”.
При визначенні розміру обов'язкової частки в спадщині враховуються всі спадкоємці за законом першої черги, увесь склад спадщини, зокрема, право на вклади в банку (фінансовій установі), щодо яких вкладником було зроблено розпорядження на випадок своєї смерті, вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу.
За згодою особи, яка має право на обов'язкову частку у спадщині, належна їй частка визначається з майна, не охопленого заповітом. У разі незгоди ця частка визначається з усього складу спадщини.
Той зі спадкоємців, який має право на обов'язкову частку у спадщині та проживав разом із спадкодавцем на день його смерті, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо у визначеному законом порядку не відмовився від неї. Якщо той зі спадкоємців, хто має право на обов'язкову частку та не проживав зі спадкодавцем на день його смерті, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її.
У разі порушення права спадкоємців на обов'язкову частку у спадщині суд може вирішувати питання про недійсність свідоцтва про право на спадщину лише в тій частині, яка складає обов'язкову частку.
Суд може зменшити розмір обов'язкової частки у спадщині з урахуванням відносин між спадкоємцем та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення, зокрема майнового стану спадкоємця.
Позбавлення особи права на обов'язкову частку судом Цивільний кодекс не передбачає, хоча особа, яка має право на обов'язкову частку, може бути усунена від права на спадкування відповідно до статті 1224 Цивільного кодексу.
Автор: Євгенія ОЛЕВСЬКА
Юридичний вісник України № 41/ 2008